Драматичні твори

А він чужих покликав королів І був ладен всю Русь пошматувати,

Аби собі вінець князівський взяти.

Тому народ і допоміг мені,

А не йому в смертельній цій борні!

( Проходить.)

Журейко (про себе)

Збентежена й смутна його душа,

Але дарма... аби вперед рушав.

Вбігає схвильована Милуша й кидається до Журейка.

Ж у р Є Й К О

Милушо! Рідна!

Милуша

Ладо, любий мій!

Ж у р е й к о

Голубко люба! Зіронька ясна!

О, як же я стужився за тобою, Бідняточко, в землі отій чужій!

М и л у ш а

А я ж бо як! Не знала я спокою Ні вдень, ні вніч. Замучена, смутна, Блукала скрізь, а як тоді пізнала,

Що ти був тут, що я пережила,

Коли тебе по всіх ярах шукали!

Тікай-бо, любий!

Ж у р е й к о

Так. Пора прийшла. Готове все. Мій човен на Дніпрі Чекає нас — збирайся, до зорі,

Цієї ж ночі рушимо ми в путь!

Милуша

Як до зорі! Не можу я збагнуть.

Покинуть все... домівку, батька, Київ, Могили рідні...

Ж у р е й к о

Вибирай сама.

Зі мною там нове життя зоріє,

А тут лише могила і тюрма.

У мене там в рясній Тьмутаракані⁵⁵ Своя господа, власная земля,

Свій корабель, на ньому в полюванні За здобиччю по морю я гуляв...

То як же ти не хочеш вільну долю З твоїм коханим зараз розділить!

Милуша

Ой лишечко... Не можу ж я без болю Покинуть Київ... Не спіши.

Ж у р е й к о

В цю мить Рішати треба... Далі буде пізно.

Милуша

Зажди хоч день. Піду до князя знов, Благатиму... невже лишать вітчизну, Могили... батька...

(Плане.)

Ж у р е й к о

Ось твоя любов!

Милуша

(схоплюється)

Зажди, благаю... хоч одну цю ніч!

Ж у р е й к о

Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич, Коли мені захочеш щось сказати...

А щоб тебе покликати із хати,

Я пугачем три рази закричу.

Милуша

Прощай, мій любий, обережним будь, Навколо варта... можуть-бо почуть.

Цілує його й тікає. Ж у р е й к о зникає в кущах.

III

Стемніло. За аркадами заясніло світло і видно, як через усю галерею проходить весільний похід: дівчата в білому з золотом вбранні, з запаленими свічками в руках, Г а р а л ь д і Єлизавета, дружки.

В сад виходить Микита. Він сідає на мармурову лаву, похиливши голову

на руку.

Дівчата

(співають)

Із нашого саду ми хмелю взяли,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!

Курили ми ладан і сипали хмел.ь,

Ой ладо, ой лада, з’єднає вас Лель ⁵⁶,

З’єднати коханих вінок ми сплели,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!

Микита (сумно дивлячись на похід)

Чудовий спів кохання і життя Звучить мені як пісня погребальна Безумних мрій, що їх без вороття Я поховав навік в цю мить прощальну.

Прощай, моя зоря... ніколи на путі Тобі я не ставав ні тінню, ні докором.

Іди й тепер шляхом своїм прозорим,

Нехай ніхто його не замутить...

А я клянусь зректися мсти і зла,

Щоб тільки ти спокійною була.

Похід проходить, пісня помалу затихає.

Свічки і спів розтанули у тьмі,

І згасло світло на шляху моєму...

І хто ж його тепер освітить...

До лави нечутно підходить Джема — та сама італійська дівчина, що несла помаранчі. Тепер вона в звичайному одязі. Вона схиляється до ніг Микити

і цілує йому руку.

Микита

(здригнувшись)

Джема!

Джема

(ніжно)

О, не сумуй, синьйоре любий мій...

Я знаю, ти кохаєш королівну...

Забудь її... і серця не гніти...

Тобі ж бо з нею щастя не знайти...

Микита

Встань, дівчино! З тобою ми нерівні...

Іди собі.

Джема

О, не жени мене!

Не проганяй од себе бідну Джему,

Не однімай це щастя чарівне —

Тебе кохати палко і таємно...

Микита

(здивовано)

Опам’ятайсь, безумна! Я монах!

Джема (не випускаючи його рук)

Неправда це! Ти не монах... Я знаю...

Великий ти синьйор в своїх краях,

Лиш серця жар під рясою ховаєш .

Мене малу ще научила мати,

Як суть людей укриту пізнавати.

В твоїй душі я бачу гнів і месть,

А на чолі синьйорів горду честь...

Ти, мабуть, князь...

М и кита

Мовчи! Важкий тягар Поклав мені на плечі долг суворий

О, якби міг позбутись я примар,

Які за мною йдуть слідом з докором!

Дивись... і зараз... бачиш... вже прийшли.

Іди собі... залиш мене.

Джема

Не треба!

Я прожену примари всі страшні,

Я поцілую... пригорнусь до тебе.

Микита (м’яко )

Іди від мене... вирішить ця ніч Мою судьбу... іди... прощай.

Д ж е м а

(раптом оповиває його шию руками і цілує)

Коханий !.. ,

IV

З темряви виникають т р п чорні п.остаті і спиняються перед Микитою. Джема з легким вигуком зникає.

Ратибор

Внемли, Микито. Час настав. Востаннє Тебе на помсту Новгород зове.

Возстань і мсти!

Давид

Наповнився сосуд.

Р а т и б о р Гримить труба!

Давид

Звершиться божий суд. Р а т и б о р

Нехай твій меч окови розірве І поразить Ахава.

Микита

(гнівно)

Геть ідіть!

Доволі вже дурних, порожніх слів!

Я знаю сам і вам про це казав,

Що зараз нам не ворог Ярослав.

Ідіть собі.

(Повертається, щоб вийти.)

Р а т и б о р

Спинися, раб лукавий! Опам’ятайсь! Якби ти тільки знав Останнє зло, останній гріх кривавий, . Що Ярослав безбожно учинив!

То слухай же, безумний. Він убив Твого отця, чесного Коснятина!

Микита (відсахується вражений)

Ви брешете! Ні, ні! Він не загинув! Недавно ж князь Слав’яту відрядив До Мурома ⁵⁷, щоб повернув отця!

Р а т и б о р