Драматичні твори

Лиш воронам це радість. Ворон кряче На сніг новий. Бо — кажуть, прилетів З-за моря крук, отож воно і значить Гаральд цей крук, і на голубку нашу На білую... він кігті нагострив.

З лівого боку виходять Давид і Р а т и б о р, двоє похмурих новгородських мужів₉ солідно вдягнених в суконні шуби Вони йдуть до брами, але

вартовий їх спиняє.

Вартовп й Не можна в терем. Хто ви єсть?

Р а т и б о р (суворо, басом)

Пусти

Ми нарочиті мужі новгородські Давид і Ратибор

Давид (улесливо, тенором)

Шукаєм мніха По імені Микита. Сей монах Живе у князя і малює книги

Вартовий

Проходьте.

НІЙ

Л ю д о м и р

Не люблю цих дзвонарів.

Давид І Р а т и б о р проходять в браму.

З міста, але з правого боку, знизу через яр підіймається схвильована і задихана Милуша. Вгледівши батька, вона підбігає до нього.

Милуша

Ой любий тату! Що я зараз чула!

Ходім сюди!

(Одводцть його далі од брами.)

Не знаю, що й робить.

Л ю д о м и р Та що таке, що скоїлось?

Милуша

На торзі Зустріла я одного тесляра,

Який тоді з Журейком працював.

О ладо мій! Невже він повернувся?

Невже тебе побачу знову я?

Людомир

Хто повернувсь?

Милуша

Та ладо ж любий мій!

Клянеться тесля, що його він бачив,

В печерах на Звіринці десь живе ⁴³,

Ховається і лиш вночі виходить.

Туди мерщій!

Л ю д о м и р

Так ось що значив сніг!

Звалився він на голову тобі.

До нього йти!.. А ти хіба забула,

Що клявся князь Журейка покарать?

Милуша (ламає руки)

Ой лишенько! Його ще справді схоплять..

Що ж діяти? Просить князівну. Ні!

Сама піду і в ноги кинусь князю,

Адже ж Гаральд приїхав на весілля,

І, може, князь на радощах простить...

Л ю д о м и р (хитаючи головою)

Навряд, Милуша, дуже він зрадіє,

Що люба доня вийде за поріг І назавжди покине рідний Київ.

Коли б її затримати він міг...

Але в князів потреби, бач, не тії...

Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.

Отак-то і звалився в квітні сніг На голову і нам... і Ярославу...

Таке, бач, доню, діло наше...

II

З-за брами чути гучні й високі звуки сурм, і з воріт виходить зміна варти.

М и л у ш а (зі страхом)

Князь!

(Одводить батька праворуч до яру.)

Хвилина мовчання, після якої в морозному повітрі чути веселий дівочий сміх З-за брами на лужок вибігає А н н а, тягнучи за руку Єлизавету Обидві в соболевих шубках, рум’яні й свіжі від морозу.

Анна

Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?

Дивись, як гарно! Сонечко яке!

А сніг який чистенький і не м’ятий,

Яке повітря свіже і п’янке!

Як весело! їй-бо, це краще квітів.

Весняний сніг в апрілі — це, мабуть,

Привіз Гаральд з країн тих льодовитих,

Де хуртовини цілий рік метуть!

Щасливиця! Такого мати лада!

По всій землі ім’я його гримить!

На всі моря його сягає влада,

Норвегії король! І Цілий світ Твоє ім’я з ним поряд повторяє!

Оце мене і мучить, і гнітить...

Подумай лиш! Од краю і до краю Лилася кров в походах тих гучних,

І скільки жертв невинних проклинали Моє ім’я... а це великий гріх,

Його не змить ні каяттям, ні жалем.

А н н а

При чому ж ти! Мужчини всі такі їм лиш давай добичу та походи,

А що десь там чекають їх жінки, Байдуже їм, хоча за нашу вроду Вони і б’ються ніби по світах.

Та не сумуй. Тепер він споважніє,

Як став король, а не мандрівний птах,

І будеш з ним в Норвегії сидіти, Полотна прясти й колисати діти!

Єлизавета

0 боже мій... покинуть рідний Київ

1 рідний край.. Я не знесу розлуки

Анна

(зітхає)

Це справді зле. Але дівочу руку Завжди жених, де схоче, поведе Ох, і мене такая ж доля жде!

Адже мене король французький свата І як на це погодиться наш тато,

То доведеться їхати в Париж!

А це мені неначе гострий ніж!

Там ні кравців, ні крамарів путящих, Доми холодні, вулиці брудні.

Та ще вовки десь поряд виють в хащах, Ні хліба гарного, ні меду, ні блинів,

Не кажучи уже про кавуни.

Єлизавета

(зітхнувши)

Ласунка люба!.. Що ж мені казати!

Де я знайду чудових стільки книг,

Такі пісні, як в Києві у тата,

Що королів мудріший всіх земних.

А Київ наш — зелений і прозорий! Дніпро широкий... кучеряві гори,

Палати білі, бані золоті...

Де ще красу подібную знайти?

І це все кинуть... Тата, отній дім?

Анна

Та ну-бо, годі! Годі сумувати.

Ще може, щось придумаєм, зажди...

Пора, здається, убиратись в шати,

Твого Гаральда зустрічать. Ходім!

Ідуть повільно до брами. Милуша кидається за ними навздогін.

III

Тим часом з воріт замку виходить Давид і Ратибор в супроводі хмурого Микити, який, порівнявшись з князівнами, поштиво їм уклоняється.

Анна (озирнувшись на Микиту)

Чого він ходить мніхом, цей Микита,

Замість шукати долі на коні,

Як інші мужі славні і міцні?

Чи не тебе він покохав несито,

Що з горя заховав свою судьбу І серця жар під чорний цей клобук?

Дивись мені! Чогось на тебе він Скидає оком прикрим, мов полин.

Виходять.

Ратибор (озираючись на князівен)

Хто ці дівиці? Дщері Ровоама?

Коліно нечестивого царя?

Давид (озираючись )

Ушей тут много зайвих і чужих,

То потечемо лучче на Подольє В подвір’я наше, поговорим там.

Микита

Ні, зараз я невільний, бо наряд Мені дав князь і нехтувать не можу.

Давид