Драматичні твори

Лабенцький. Так — в Лисянці, Саражинцях, Вербів-цях — скрізь до бунту, до повстання і ребелії підмовляв ¹³, скільки куп до Залізняка відіслав. О, то шпак, шпаками годований.

Дубровський. Так... (Гризе перо.) А де ж ця наречена, що просить за нього? Вона тут? Пан її не бачив? Ходіть спитайте, і, якщо вона тут, покличте її сюди.

Гайдук (увіходить). До ясновельможного пана княгиня Вількомірська, граф Ружинський і графиня Брагінська.

Дубровський (підводиться). Княгиня Вількомірська — ординатка вроцлавська? Ну, то проси їх сюди. Подай мені пояс з кинджалом.

Гайдук подає. Дубровський застібає пояс. До гайдука.

Проси.

Г а й д у к виходить.

II

Увіходять: княгиня Вількомірська, граф Р у ж и н с ь к и й і графиня Б р а г і н с ь к а. Княгиня зараз же сідає у високе готичне крісло праворуч. Поруч неї, по цей бік — графиня Брагінська. Граф стає поки за її кріслом.

Дубровськи й (цілує руку княгині). Вітадо найяспішу княгиню. Чим можу служити ясновельможній пані?

Вількомірська. Всім! Єдина надія на пана. Пан суддя знає, що гайдамаки зруйнували мій Липовецький ¹⁴ замок — вдерлися і пограбували геть усе: золото, срібло, червоні гроші, клейноди, перли і самоцвітне каміння — все пограбували, зруйнували, спалили. Десять мільйонів злотих коштує мені ця шкода, але гірш за все — це втрата славетного алмаза, що важив 123 карати і був першим каменем на Україні і в цілій Польщі.

Дубровський (скрикує). Як! Алмазне жорно! То невже ж і він був . у Липовцях?

Вілкомірська (зітхає). Так, мій пане,— і він. Але хто ж міг сподіватись такого лиха? Отже, пан чув про цей незрівнянний камінь. За великість та через плескувату форму його прозвано «алмазне жорно». І ось це жорно пропало. Камінь лежав у моїй опочивальні в окремій скриньці на подушці блакитного оксамиту.

Р у ж и н с ь к и й. І подумати, що цей незрівнянний алмаз потрапив якому-небудь гайдамаці в намазаній дьогтем сорочці, що й не дізнається ніколи, який скарб попав у його руки, і продасть його першому корчмареві за чотири гроші або за півкварти горілки.

Вількомірська. Я вже обіцяла нагороду в тисячу червінців тому, хто вкаже, де цей камінь. Але, мій пане, мені казали, що замок грабувала ватага якогось Хмарного, і кажуть, що цей Хмарний...

Лабенцький (втручається). Так, найясніша пані. Цей Хмарний у нас, і я саме зараз доповідав панові судді про його справу.

Вількомірська (схвильовано). О, яка нагода, мій пане! То нехай він тільки скаже, де камінь, і я заплачу королеві який схоче викуп за життя цього хлопа. То де ж він? Чи не можна його побачити? О, нехай пан накаже, щоб його привели сюди.

Дубровський (знизує плечима). Перепрошую най-яснішу пані, але цей Хмарний винен єсть смерті, а суд його королівської милості — це не крамничка або маєток, де можна купити хлопа. Злочинець належить не мені, а правосуддю.

Вількомірська (гордо). Що ж, коли пан Дубровський не властен цього зробити, я напишу листа до коронного ловчого Браницького ¹⁵ — великого гетьмана України. Він має досить влади.

Дубровський (також гордо). Коронний ловчий не має в цій справі більшої влади, ніж я сам. Його милость король дарував мені таке ж ]из £Іас!іі²⁴, право меча на Україні, як і гетьманові Браницькому. Я можу карати і милувати власним моїм декретом.

Вількомірська. Ну, то в чому ж річ! Невже ж я не можу купити життя хлопа взамін алмаза, що за нього можна мати сто сіл, позаселюваних такими хлопами, як він.

Дубровський (усміхається). Княгиня так думає? Але найясніша пані ще не знає, з ким вона матиме діло. Ну, що ж, я велю привести цього гайдамаку. Побачимо, чи схоче він дістати життя ціною алмаза пані. Пане Лабенцький, скажіть, щоб привели злочинця.

Лабенцький виходить.

Вількомірська. Дякую, мій пане. Я не вмру спокійно, аж поки цей камінь не вернеться в наш рід. Я не можу примиритися з такою втратою.

Дубровський. О княгине! Скільки шляхетних фамілій на Україні втратило ще більше, ніж ви,— життя своїх дітей,— цього вже не вернеш, княгине.

Вількомірська (з незадоволенням). Життя, життя. Чого варте життя в наші часи! Але інші і нічого не втратили — ось, наприклад, моя принадна небога графиня Брагін-ська. (Сміється.) Ви знаєте, що во,на втратила під час різанини? Тільки золотого наперстка з пальця.

Брагінська. Тьотю! Як вам не соромно!

Ружинський. Як наперстка? О, то цікаво!

Вількомірська. Так, звичайного, хоч і золотого наперстка. Але здається, що разом із наперстком графиня втратила ще своє дівоче серце.

Ружинський. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують. Але при чому ж тут гайдамаки?

Вількомірська. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповість.

Брагінська (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила...