Драматичні твори

Вількомірська (втручається). Так, так, мій козаче, я внесу за тебе викуп королеві і подарую тобі життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.

Хмарний (мовчить, потім усміхається хмуро). Що ж, виходить, і хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панів усе продається, не тільки хлопи — і гонор, і ласка крулівська. Тільки не купити вам козацької душі, найясніша княгине, і не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу ніч, коли паювали здобич мої хлопці у вашому шляхетному замку. Шкода мені тільки, що не було тоді вас із нами. Дарував би я і вам нагороду за всю вашу ласку хлопам,— і за чинші, і за льон, і за хміль, і за прядиво, за обжинки і заорки — за всі канчуки, якими вигнітали з нас піт державці вельможної пані. Тільки, замість алмазного клейнода, ми б наділи вам на вельможну шию найбільше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.

Ружинський (розлючений, підбігає до Хмарного). Як ти смієш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б’є його по обличчі.) Собака, пся крев!

Хмарний кидається на нього, силкуючись розірвати заліза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.

Ружинський одскакує, Дубровський і Брагінська підводяться схвильовані.

Вся ця сцена відбувається дуже хутко.

Хмарний (кричить, силкуючись, вирватися з рук гайдуків). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в заліза х. І ця дівчина не плюнула тобі в лице. Геть! (Відштовхує гайдуків.) Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобі твій алмаз, я не прошу життя на обмін — нехай завтра ж зітнуть мені голову в Кодні ¹⁸ — тільки розв’яжи мені руки, щоб я міг плюнути в лице цьому негідникові! Ось мій викуп за твоє алмазне жорно!

III

Тієї ж хвилини в залу з бокових дверей вбігає С тес я і, перше ніж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком «Василю». Це молода гарна дівчина, в звичайному вбранні городянки, в гаптованій перлами кошулі, яку видно з викоту оксамитної сукні, що щільно охоплює стан дівчини. Волосся заплетене в дві коси.

С те ся. Василю, Василечку, рідний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гірко плаче, вся здригаючись, на його грудях.)

Дубровський (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича і рицаря. Порядний чоловік не дозволить собі бити по лицю зв’язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловік завтра умре, і його особа священна.

С тес я (що прислухається до слів Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останні слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до ніг судді, вхопивши його руку). Ні, ні, ясновельможний пане суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних слів... ви не можете засудити його... скажіть же, що я помилилась... хіба ж він може вмерти? (Вона ревно плаче.) Вмерти... він... коханий, рідний... О пане, о вельможний пане суддя.

Дубровський (до гайдуків, холодно). Підніміть цю дівчину.

Гайдуки підіймають і обережно одводять набік Стєсю, що тіпається в їхніх

руках.

Ружинський (робить крок до Дубровського і відповідає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя,— я, граф Ружинський, забив на війні сотні ворогів своєю шаблею,— ви ж, пане юуддя, вмієте вбивати людей тільки... вашим пером.

Дубровський (поважно). Правда, ясновельможний пане,—я хворий і такий слабий, що навіть золотий пояс не держиться на моїм тілі, і мою шаблю носить за мною мій гайдук. Але в ту грізну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну і пан граф сидів спокійно в Варшаві, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир ^!9, Бердичів і Овруч...²⁰ Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полі, в рівному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдуків.) Виведіть злочинця. Перепрошую, найясніша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможній пані. (Уклоняється гостям і хоче йти.)