Драматичні твори

Вількомірська (бере за підборіддя і цілує дівчину). О, я не дивуюсь тому рицареві, що взяв твого наперстка. А було це так. Літом графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, і ось коли раптом почалася ця безглузда різанина, гайдамаки чи не в першу ж ніч вдерлися до замку,— можете уявити собі, що там було. Темна ніч, пожежа, стрілянина, юрба озвірілих бунтівників, що розсипалась по замку, забиваючи всіх, хто потрапляв їм до рук... всіх замордовано і забито. Як тільки почалася тривога, Гельця в одній кошулі вибігла в парк і одразу ж потрапила в руки двох чи трьох гайдамаків, що схопили її і понесли в темряву ночі...

Брагінська (закриває лице руками). Ах!

Ружинський А, мерзенні гади!

Вількомірська. Але цієї ж хвилини десь узявся якийсь невідомий рицар, вихопив майже непритомну Гельцю з рук лотрів, одним ударом оборонився від цієї сволоти і одніс на власних руках графиню в сусіднє село до попа. Залишивши її там у безпеці, він зник так само несподівано, як і з’явився. І тільки на прощання взяв у Гельці золотий наперсток, що був у неї в той час на пальці.

Добровський. Чудова пригода. І графиня не знає, хто був цей невідомий рицар?

Ружинський. Але відкіля ж узявся той загадковий рицар? Може, графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або їхній ватажок, що його вразила краса панянки. Це було б зовсім не дивно.

Брагінська (підводиться, схвильована і принадна в своїм збентеженні). А, ні, ні,— це був чудовий, прекрасний рицар. Очі йому сяли, мов зорі, золотий шолом горів на чорних кучерях, і вся його горда постава і кожний рух його тіла були повні шляхетної величності і сили... Хто він, відкіля... я не знаю. Може, це був чужоземний рицар... на ньому був оксамитний камзол, яких не носять у нас, і, здається, золотий меч на боці.

Вількомірська (обурена). Ну, подумай тільки, нерозумна дівчино,— де міг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди він подівся?

Брагінська. Ні, тьотю, я знаю і вірю в нього. Він узяв мій наперсток, і з того часу, де б я не була, моя душа належить йому, мойому збавителю.

Увіходить Лабенцький із середніх дверей.

Лабенцький. Злочинець тут, вельможний пане.

Дубровський. Нехай уведуть.

Лабенцький одчиняє середні двері, і гайдуки вводять Хмарного, який зупиняється посередині зали. Це вродливий, могутньої будови козак, що на виразному його обличчі неспокійна думка, пристрасть і мука наклали свій відбиток. Постава горда і спокійна, руки в залізах.

Вількомірська. Так ось який цей Хмарний... я уявляла його собі зовсім іншим.

Ружинський. Звір одмітний — хутровий, нема чого казати.

Дубровський. Василь Хмарний! Суд його королівської милості розглянув твою справу і зважив усі твої вчинки і злії ексцеси. Ти, здається, людина письменна і сам розумієш, що вини твої суть горловії ¹⁶. Ти грабував замки, скарби і маєтки панські, взрушаючи спокій посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великі кривди і шкоди, підданих панських на бунти гайдамацькі і ребелії підмовляв, ти гуртував гайдамацькі купи і посилав їх до Залізняка та інших різунів; маючи достатній шматок хліба, ти відважився підняти руку на панів своїх, не дбаючи на повеління божії, на віру Христову, на право Речі Посполитої. За всі ції вчинки і фор-тельні ексцеси винен ти смерті.

Ружи*нський. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти,— на шибеницю, та й годі.

Хмарний. І справді, про що розмовляти? Не тіште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд — а розправу, бо не злочинців ви караєте, а весь народ, який відважився сказати, що він не бидло, а має.вільну душу. Спокій і мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили перші? Чи не ви ж перші нагнали в Смілянщину тисячі жовнірів із регіментарем Вороничем ¹⁷, що позганяв народ в обози, що утискав і нищив його дощенту. А гвалти і злії ексцеси? Чи не ви ж перші знущалися з нас і в Черкасах, і в Корсуні, і в Жаботині? Чи не ваші жовніри викручували руки і ноги, розривали роти, били канчуками, поки м’ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум’я, що ви його самі роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цілому народові. Але живий народ, і не вмре Україна, і не буде вам хлопом вільний одважиий народ!

Ружинський (крізь зуби). Собака, пся віра...

Дубровський (до княгині). Ясновельможна княгиня чула. Пані все ж таки хоче його спитати?

Вількомірська (схвильовано). Так, прошу, мій пане.

Дубровський. Слухай, добродію Хмарний. Коли ти грабував замок княгині Вількомірської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно,— він лежав в опочивальні княгині в скрині, на блакитній подушці. Чи не знаєш ти, де подівся цей алмаз, що рівного йому немає на всій Україні? Коли ти скажеш, де він, і алмаз цей повернеться до княгині, я врятую тебе від смертної кари.