Драматичні твори

Лозка (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вроні — не ходь по пшениці, бо вискочить хлоп з камінням — тебе покалічить. (Регоче.)

Прозка (злісно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопів. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажіть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того місяця на ярмарку в Ігнатівці, коли там гайдамаки бешкетували?

Лозка (збентежений). Як-то в Ігнатівці?

Прозка. Так, пане, в Ігнатівці?

Лозка. Я... я був там у свого щвагра.

Прозка (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московський кордон та пиячив там у борщаігівських ченців? ²²

Лозка (остаточно збентежений). Я... яких ченців? Що то пан вигадує?

Прозка. Так, пане, у тих ченців, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регіментаря Стемпковського в Кодні?

Лозка (розлютований, схоплюється і виймає шаблю). Ах ти, собако, пся віро, котодупе поганий! Я тобі покажу, як калюмнію чинити! (Нападає на Прозку.)

Прозка (теж вихоплює шаблю і обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблів, я тобі покажу, як фортельні ексцеси чинити, кабан пузатий!

Б’ються.

Корчмар (переляканий). Гвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль іде. Жовніри! Скрізь по хуторах жовніри! Арештують, роблять труси.

Стукіт у двері.

Корчмар із жахом ховається за шицквас. Пани опускають шаблі і сідають, теж злякані. Увіходить Л і я, сліпа дівчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блідим лицем, у темній, подібній до сорочки сукні, боса, простоволоса.

В руках у неї цитра.

Л і я (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, і говорить із мрійною журбою, ні до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворі... Як замерзли мфї бідні босі ніжки... Я шукала в полі квіток, але пов’яли всі мої квітки... (Сідає праворуч і перебирає струни, дивлячись перед собою.)

Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевільна, чи що?

Корчмар (нерішуче наближається до панів). Це бідна сліпа дівчина, єврейка... гарна, тиха дівчина... але ж конфедерати ²³ забили в неї всю родину в Кам’яному Броді... ²⁴ Немає в неї ні хати, ні мами, нічого... З того часу й осліпла... Так ось і ходить по чужих хатах... співає, ворожить... все просить, щоб подарували їй черевички... (Зітхає.) О-ой-ой... Які тепер часи настали...

Л і я. Так, так... купіть мені черевики, добрі люди... Як замерзли, як поколоті мої бідні ніжки!.. Я ходила по нивах і шукала квіток... Але позжинали геть усі ниви, і тільки поколола я на стерні свої босі ніжки... Хіба ж можна ходити по стерні без черевиків?.. Як зимно і боляче на цім світі... Я хотіла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всіх є хати. Де живуть перепілочки, коли позжинають ниви... Може, і я перепілочка? Так, так... Хтось назбирає і пов’яже золоті снопи... а бідна перепілочка не матиме, де притулити голову. (Тихо співає під цитру.)

Як із-за гори та з-за байраку Виходили вчора гайдамаки.

Як прийшли, байраки порубили,

Порубавши, жарко запалили,

Соловйових дітей посмалили,

Як пожали женці спіле жито,

Вже нема де перепілці жити.

Полетіла бідна сиротинка,

Пострічав її маленький соловейко.

«Ой, куди летиш, маленька перепілко,

Не літай темненької ти ночі,

,,, Бо поколеш на стерниночку ти очі».—

«Ой, на що мені тепер глядіти,

Як померли мої малі діти».

Знов відчиняються вхідні двері і увіходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях і неначе на когось чекає, дивлячись надвір. Потім зачиняє, зітхнувши, двері і йде в хату.

Стеся (знов вертається до дверей і дивиться, схвильована, надвір). Боже мій, чого це він так забарився... Ах, нарешті-таки.

М а к о с і й увіходить. Стеся бере його за руку і веде до столу. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений як звичайний хуторянин.

Стеся. Нарешті-таки. Ну, ходімо-бо, сідайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дізналися?

Корчмар подає півмиски і жбан із медом.

Стеся. Ось, прошу, будь ласка.

Сідають за стіл праворуч.

М а к о с і й. Погане діло, Стесю, бачу я, що не доведеться мені їхати з вами далі. (Стишуючи голос.) Бачив я зараз одного з наших — проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрізь на хуторах патрулі, під’яздові команди, шукають гайдамаків, хапають геть усіх, хто попадеться.

Стеся (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав мені суддя... і нічого... нічого. Що ж робити?.. Як набігти цієї тропи? їхати в Житомир, кинутись знов до ніг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...