Драматичні твори

Романюк. На місток вдосвіта вийдуть люди, щоб видно було, як дбаємо про дороги. (До Кандиби.) Ти чоловік добре грамотний, начитаний, сам шкрябаєш пісні, дивись, голубе, щоб все було культурно.

Кандиба. Не турбуйтесь. От щастя. Нарешті я прочитаю свої твори справжньому письменнику.

Романюк. О! Я тебе, голубе, хочу категоричським путьом попередити. Письменник приїхав сюди працювати, йому тиша потрібна, зрозумів,— тиша, а від твоїх пісень собаки виють.

Кандиба. Іване Петровичу, я протестую. Я маю відповіді з редакцій...

Романюк. Знаю, не гарячись. Я, може, й перебільшив, а тільки не всі можуть витримати твій талант.

Кандиба. Добре, я не буду йому читати. (Йде.)

Романюк. Куди ти?

Кандиба не відповідає.

Образився.

Вакуленко. Прийде. Це він за своїми творами побіг.

Василина. А де ж гість?

Романюк. Пішов купатись. Приїхав з другом, художником. Той, правда, ще не лавріят, але, мабуть, скоро буде...

Вакуленко. А про що він писатиме?

Романюк. Про нас, щоб усі знали, які ми єсть.

Вакуленко. Не до душі мені все це. Тут щось є.

Романюк. Що?

Вакуленко. Чому саме про нас? Що ми — передові? Романюк. Але й не відсталі. Не все ж про Макара

Посмітного³ писати. Середні колгоспи єсть основна сиЛа.

Час їм трохи посунуться.

Василина. Треба й нам посунутись. У них он скільки Героїв, а у нас їх нема... і

Романюк. Тому вони й Герої, що ми не Герої, а ко

ли б ми стали Героями, то тоді це слово не мало б такого значення.

Вакуленко. А коли їх сюди направили, щоб лав-ріят нас описав, та ще й у комедії?

Романюк. В комедії? (Встав.)

За ним встав Вакуленко.

Не може цього бути!

Вакуленко. А хто його знає. І як почнуть сміятися із нас по всій Україні, а може, і до Москви докотиться, та ще й на наші портрети дивитимуться та пальцями тикатимуть: «От він, Іван Петрович Романюк, у всій красі...» (Дивиться на Василину.) Або от...

Василина. Вакуленко, який без чарки і дня прожити не може...

Романюк. Тихше, Василино. Не може цього бути. Він людина поважна, сурйозна, а не який-небудь сочинитель комедій. Сідайте. Я їх учора довго прощупував... Василина. Воно й видно.

Романюк. Лавріят зразу підпив і каже: «Я щасливий, що на весь Союз зможу прославити ваш колгосп». Прославити хоче. А художник, правда, мовчав, але пив теж добре. Треба допомогти гостям, щоб зустрічались не з якими-небудь брехунцями, а з людьми достойними.

Виходять з саду письменник Сергій Павлович Батура і художник Микола Олександрович Верба. Голова у Верби обв’язана мокрим рушником.

Ось вони.

Вакуленко. Видно, і їм ліки з квасом треба прийняти.

Романюк. Тихше.

Батура і Верба підійшли.

Б а тур а. Доброго ранку.