Драматичні твори

Кандиба. Ніяк не думав, що тут зустріну вас, вельмишановний Сергію Павловичу!.. Який щасливий випадок!.. Батура. Іди, Миколо, я зараз дожену тебе.

Верба пішов.

Кандиба. Я сьогодні сонце зустрічав над річкою. Уявіть,— туман, немов велетенські крила...

Батура (перебиває). Давайте. (Простягнув руку.) Кандиба. Дозвольте проспівати?

Батура. Давайте. Я вам вдвадцяте кажу: на слух не сприймаю.

Кандиба. Прошу.

Батура посміхається, мовчки переглядає зошит.

Погано?

Батура. Слухайте, Мартине Гавриловичу, у вас величезна енергія, а ви її марно витрачаєте.

Кандиба. Ви радите мені кинути писати?

Батура. Навпаки, я хочу, щоб ви писали, бо вас ніч» одно піхто не спинить. Навіть коли б вам руки і ноги звЧі-:ідли, ви носом писатимете. Правда?

Кандиба. Свята правда.

Батура. Дайте слово, що виконаєте мою пораду

і прохання.

Кандиба. Як перед рідним батьком і матінкою...

Батура. Вірю, вірю. Слухайте уважно. У вас в селі єсть одна надзвичайної краси людина, душевної краси.

Кандиба. Хто?

Батура. Ви її дуже добре знаєте.

Кандиба. Убийте, не знаю.

Батура. Живіть. Я допоможу вам: Наталія Микитівна Ковшик.

Кандиба (відступає). Що?

Батура. Не кліпайте очима і слухайте. Заведіть собі щоденник і записуйте, як вона кожний день приймає людей, з чим до неї приходять і що вона їм відповідає. Тільки точно. Нічого не видумуйте, це — найголовніше. Точність. Можете це зробити?

Пауза.

Кандиба. Так це ж дурниця.

Батура. Ваші вірші, даруйте, дурниця, а це — чисте золото. Щомісяця надсилайте мені, я відредагую ваші записки і гарантую — вони будуть видані з моєю передмовою.

Кандиба. Ви напишете передмову?

Батура. Напишу, даю слово. Не потаю, і мені ви допоможете ще глибше відчути душу Наталії Микитівни. За це вам завжди буду вдячний. Отже, видаємо щоденник Мартина Кандиби.

Кандиба. Дозвольте, дозвольте вас обняти.

Б а тур а. Що ж, обнімемось, колего. (Поцілував, пішов.)

Кандиба дивиться йому вслід, потім перевів погляд на свій зошит, перегортає сторінки, щось тихо шепоче, зітхнув, сховав зошит в кишеню. І пішов з гордо піднятою головою. Входить Василина, вона в костюмі, на грудях орден Леніна, з нею її товаришки по ланці — Катерина Крилата, Ольга Косар, Оксана Давидюк, Палажка Грудченко, Варвара Пурхавка. У кожної — орден Трудового Червоного Прл-пора. У всіх в руках книжки й зошити.

Василина. Сідайте, я зараз прийду. (Пішла в хату.)

Крилата. І сердита сьогодні наша ланкова.

Косар. Такою Василину я ще не бачила. Як вогонь.

Пурхавка. Чого вона свою злість на мені зганяє? Да ви дюк. Бо знову не вивчила...

Пурхавка. Такі вечори тепер, що мені ну ніяк сівозміни товариша Вільямса в голову не йдуть.

Д а в и д ю к. Бідна наша Пурхавка.

Косар. Може, Варваро Олексіївно, захворіла? Крилата. Хіба не видно?

Д а в и д ю к. На яку ж хворобу?