Драматичні твори

Аркадій (сховав книжечку). Помовч, друже... Леонід. Розумію... (Одійшов, ліг на траву.)

Аркадій дивиться вдаль. Чути здалеку сирену. Полилася музика з пароплава. Вона все наближається. В урочисту музику вступає хор хлопчиків. Виходить здаля Юля. Вона дивиться в бік пароплава.

Потім повернулась, іде вперед, нікого не помічає, підходить до баржі, заклала руки за шию, заплющила очі. Все далі відходить пароплав. Чути голос Грози, неначе стогін: «Юлю!..»

Юля (не розплющуючи очей, відповідає тихо, ледве стримуючи себе). Іду...

Завіса.

ДІЯ II

Берег затоки. Ще недавно гут росли могутні осокори, верби, а тепер стоять широченні пні. А далі видно другий берег і безкраї води ріки, порізані гострими косами. У надвечірньому сонці тануть реальні риси пейзажу, і він, непомітно міняючись, стає все більше казковим. Здаля чути короткі звуки сирен, то розминаються пароплави. Звідти линуть

звуки пісні.

На першому плані сидить, закривши лице руками, Вероніка. Вглибині стоїть Леонід. Він дивиться вдаль, потім повертає голову.

Леонід (дивиться на Вероніку). Вероніко...

Вероніка не відповідає.

Ну що ти... (Пауза.) Не розумію тебе... Не розумію...

Вероніка (тихо). Замовкни... (Одкрила лице. Витерла сльози.)

Леонід. Що ти сказала?

Вероніка. Нічого. Я... (Встала, подивилась на Леоніда.) Спасибі, що вислухав... (Іде.)

Леонід. Вероніко!

Вероніка спинилась.

(Підходить.) І це все?

Вероніка (кивнула головою, дивиться в очі Леоніда). Все!

Леонід. А я думав... Хотів повірити, що це була справжня сповідь...

Вероніка. І не повірив?

Велика пауза.

Леонід. Я хочу, але... не можу. Ні!

Вероніка. Прощай...

Леонід (схопив її за плечі). Чому ти так зробила?

Вероніка. Я сказала...

Леонід (відступив). Я витягнув тебе з хору, я зробив тебе актрисою... Я боровся за тебе... Я жив тобою...

Вероніка. Я... Я... Я... Щодня чула це... Щодня...

А ким для тебе була Вероніка? Ким? Красивою нездарою, елегантною нікчемою... Все терпіла, але коли один раз відповіла, що тоді зробила людина великої душі, талановитий творець позитивних героїв? Що?

Леонід. Не пам’ятаю.

В е р о н і к а. Ти пошматував на мені... Ти дозволив собі...

Леонід. Замовкни! Ти знаєш, що я тоді був п’яний, знаєш...

Вероніка. О... (Іде на авансцену.) Хотіла б я спитати зараз усіх жінок — ви чули таку виключної сили потря-саючу відповідь мужчини... Чули?

Леонід. На другий день я чесно попросив у тебе...

Вероніка (перебиває). А потім? Кожен раз, коли я мала успіх, ти як поздоровляв мене... «Є ще дурні, одні прославляють тебе в газетах, а другі дарують квіти». Забув?

Леонід. Я хотів, щоб ти зрозуміла, що твоя фігура, твоя посмішка, твої очі, твій голос, диявол, який завжди грав в тобі,— це приносило тобі успіх, а не твій труд, твоя майстерність, твій талант!

Вероніка (посміхнулась). І зараз грає? (Заклала руки за голову, витягнулась, тихо.) Грає?

Леонід. Хто?

Вероніка. Той, що ти сказав.

Леонід. Як можеш ти в таку хвилину жартувати?

Вероніка. Це не я... Це він... Той самий...

Пауза.

Леонід. Ти справді вирішила повернутись до театру?

Вероніка. Так!