Драматичні твори

Ярина. То військові. Слухай, Альошо, а що коли ти вилізеш зі своєї поштової скриньки і ми махнем кудись на Далекий Схід, на Сахалін. Поки ми молоді, непристойно сидіти на одному місці. Скільки в нашій країні можливостей! Чи на Памір... Га? Треба ж відчути силу своїх крил, а то пройде час, і не помітимо, як пір’я облетить, і будемо ми, як гуси, гелготіти, коли почуємо в небі гордий крик журавлів: кру... кру... кру... Альошо, милий, та ти мене не слухаєш?

Олексій (підвівся). Подивись, що він робить! Це найкращий зверхзвуковий, найкращий у світі. А он другий іде на перехват. Дивись! Дивись! (Показує в небо.)

Ярина дивиться на Олексія.

І в кожному з них частинка моєї праці!

Ярина. Ти працюєш...

Олексій. У поштовій скриньці.

Ярина. Невже ти працюєш у конструкторському бюро?

Олексій. Ні. Я слюсар, звичайний робітник, але без нас ні конструктори, ні вчені нічого зробити не можуть. (Посміхнувся.) Усі великі люди, Ярино, виростали на робочих руках. На робочих... Пробач, я не чув, що ти гоио-рила. Повтори.

Ярина. Я говорила, дорога моя поштова скринько... Я говорила, що з радістю поїду з тобою, і велике щастя буде в моїй душі, коли я зможу сказати, як ти сказав. (Сіла біля Олексія.)

Олексій схопив в обійми Ярину, цілує. На другому подвір’ї з’являється Дмитро. В руках у нього гиря, робить вправи.

Альошо, пусти, Альошо, я зараз усіх покличу, пусти!

Дмитро від несподіванки випустив гирю і цю ж хвилину закричав, схопив у руки ногу, підстрибує, крутиться на одному місці. Олексій і Ярина

схопились.

(Крикнула.) Дмитрику!

Дмитро підскакує і стогне. Олексій і Ярина підбігають до штахетів.

Олексій. Що з тобою?

Дмитро. Ой... ой... (До Олексія.) Убити тебе мало. Олексій. За що?

Дмитро. Ти хуліган.

Ярина. Дмитре!

Дмитро. Гиря... Розбійник... Я вийшов тренуватись, чую твій крик і бачу — він тебе душить. Від несподіванки у мене гиря висковзнула з рук. Ой... У мене в неділю останній рішучий бій на рингу, а що коли нога розпухне? Ярина. Я тобі примочки робитиму.

Дмитро. Найшли місце... у дворі...

Олексій. Ми теж тренувались.

Дмитро. Тренувались?

Ярина. Так.

Олексій. Дмитре, друже, я дуже жалкую, що таї* трапилось. Я і Ярина запрошуємо тебе на наше весілля.

Дмитро. Дякую. Весілля... А ще недавно ми ж з тобою отакими були. (Показує.) Яблука по садах чужих шурували.

Ярина. Та й шибки з рогаток...

Дмитро. А пам’ятаєш, як ти мене била?

Ярина. Ти боявся мене.

Дмитро. Я був закоханий у тебе... Та й зараз ти мені інколи снишся.

Ярина. Що ти! У тебе ж Зіна — така дівчина! Куди мені! Ти богатир, а вона маленька, весела, гостра. Усе життя будеш її на руках носити.

Дмитро. А я й тепер її ношу, аж на озеро.

Ярина. Ого! Це ж п’ять кілометрів!

Дмитро. Десять, бо й назад теж несу.