Драматичні твори

поданий Ленін. Не можна подавати Жовтень без Леніна. На п’єсі Корнійчука в Театрі Революції і на п’єсі Погодіна в театрі Вахтангова публіка реагує на зразок робітників французького передмістя на п’єсу, що їх хвилює: глядачі аплодують перемогам робітників, успіхам братання, роблять вголос зауваження, вигукують,— видно, переживають п’єсу разом з автором і артистами, які її грають. Це, по-моєму, дуже велике досягнення. Коли з’являється Ленін, публіка вибухає громом оплесків. Але характерно, що в п’єсі Корнійчука «Правда» публіка в перших двох діях дуже активна, а в третій дії з появою Ілліча затихає і напружено стежить за грою...

У п’єсі «Правда» дуже добре задумано протиставлення образу Керенського образові Леніна. Керенський сповнений самовдоволення, повчає, бездумні накази дає, Ленін переконує, розтлумачує, що і як треба робити. Керенський — колишнє начальство, Ленін — товариш... У обох авторів краще за все подана солдатська маса,— образи солдата Шад-ріна і Тараса винятково хороші... Обидві п’єси гарні, співзвучні з моментом, який переживаємо». Водночас Н. Крупська вказала на окремі про-рахунки у п’єсі Корнійчука, зокрема схематизм жіночих образів.

П’єсу «Правда» ставили ще кілька театрів?⁴ Запорізький (нині Львівський) ім. М. Заньковецької — режисер Б. Романицький; Сталінський (нині Донецький) ім. Артема — режисер В. Василько; серед вистав післявоєнного періоду слід відзначити постановку другої редакції п’єси^; Д. Алексідзе у Київському театрі ім. Івана Франка, здійснену в 1970 р. до 100-літнього ювілею В. І. Леніна.

«Правду» екранізовано 1957 р. на Київській кіностудії ім. О. Довженка (сценарій О. Левади, режисери В. Добровольський та І. Шмарук).

Ленінська тема постійно приваблювала Корнійчука, знаходила втілення у наступних творах, насамперед, лк він сам вважав, у п’єсах «Фронт» і «Пам’ять серця». 1969 р. Корнійчук узагальнив ці свої почуття й міркування у невеликому есе «Неиссякаемый источник вдохновения»:

«Что означало лично для меня как писателя обращение к ленинской теме?

Хочется вспомнить один эпизод, оказавший решительное влияние на всю мою литературную биографию. В 20-х годах я, сын железнодорожного рабочего со станции Христиновка, был как один из организаторов комсомольской ячейки командирован в Киев на литературный факультет Института народного образования. Был я, как и все мои товарищи-комсомольцы, пламенным энтузиастом новой жизни...

В 1925 году я закончил рабфак и поступил на литературно-лингвистический факультет института... Мы очень любили литературные вечера... Все мы, естественно, тянулись к литературному творчеству, подражали Владимиру Маяковскому, другим революционным писателям. Представьте себе ночь в студенческом общежитии. Друзья спя г богатырским сном, сном праведников, а я, примостившись у тумбочки, до рассвета сижу над рассказом. Рассказ назывался «Он был великий» («Він був великий»), и в нем я делился впечатлениями о том, как в украинское село приходят вести о кончине Ленина, говорил о бессмертии его образа в народной памяти. Писал я о том, что видел и слышал в родных местах. Я, как и другие, воочию наблюдал, как народ переживал смерть Владимира Ильича, видел, как началось движение, получившее название Ленинского призыва.

Когда рассказ был готов, я переписал его начисто и понес в киевскую газету «Большевик». В редакции рассказ при мне читать не стали, а попросили меня зайти через недельку за ответом. Это было 24 января 1925 года (число тут вказано, мабуть, помилкове, оповідання опубліковано 21 січня 1925 р.— Д. В.). На следующий день сосед по койке сказал, мне утром:

Знаешь, Сашка, у тебя есть, оказывается, однофамилец. Прочитай, как он хорошо сегодня в «Большевике» о Ленине написал...

Вспоминая то далекое время, я часто думаю о том, что именно ленинская тема сделала меня писателем..

Переломным этапом моей биографии явилась пьеса «Гибель эскадры». Она была напечатана в 1933 году. Я работал в архивах и беседо-эал с множеством очевидцев и участников героического эпизода гражданской войны. Но образы, родившиеся у меня в голове, долго еще не находили реального драматургического воплощения. Мне нужно было самому почувствовать среду моряков-черноморцев. Я попросил зачислить меня краснофлотцем на военно-морское судно. Жил в кубрике и делал все, что полагалось по закону морской жизни. Здесь я воочию увидел героев своей будущей пьесы. Кульминационным моментом в трагедии является, как известно, радиограмма Ленина. Мне пришлось подробнейшим образом осветить событие для того, чтобы зрители поняли, какое мужество, мудрость и беззаветную стойкость надо было проявить морякам, чтобы с честью выполнить приказ Ленина. Таким образом, сама жизнь поставила передо мной во всей глубине и величии тему: Ленин и народ...