Драматичні твори

Майя. Я хотіла приготувати їм хрустики' до чаю. Я ж сьогодні хазяйка, ти ж сам казав. Тьотю Лідо, ходім, а то на кухні такий (витирає очі) дим, що я вже й дивитись не можу.

Берест. Лідо, подивись-но, що вона там натворила. Ще будинок спалить.

Ліда. Майко, Майко... Ходім.

Ліда і Майка йдуть.

Берест. Дивлюсь я на вас, Платоне Івановичу, і думаю,— мабуть, важко вам живеться.

Платон. Не легко.

Берест. Я був на вокзалі, зустрічав академіка Петра Петровича Малиновського.

Кречет. Він приїхав?

Берест. На жаль, ні. Він дуже вибачався. Приїде завтра вранці. Чого це ви так погано виглядаєте?

Кречет. Сьогодні важкий день. Оперував хворого вдруге і...

Берест. Хворий помер?

Платон. Ні, та я вирвав у смерті тільки два-три дні... Серце... П’ятдесят років, а серце — ніби прожив сто.

Берест. Хто хворий?

Платон. Батько Ліди.

Берест. Вона знає?

Платон. Не треба їй говорити. Не варто хвилювати.

Берест. А може, краще сказати, коли ясно, що\кінець?.

Платон. Завтра я востаннє спробую перемогти його старість, смерть.

Берест. Товаришу Кречет, чи не здається вам, що старість незрівняно гірше смерті? Я смерті ніколи не боявся і відчуваю, що зустріну її спокійно, як зустрічав не раз на фронті, а от старість...

Платон. Побороти смерть людина не в силі, але передчасну старість — можна і треба. Серед нас багато ще варварів, які пускають своє здоров’я на вітер. Оперуємо людину — їй сорок років — молода, а серце, як у старого діда. Тоді я почуваю себе не хірургом, а прокурором. Як можна в наш час так себе кидати в обійми смерті! Я розумію статистику царської Росії, коли життя жінки тривало в середньому тридцять три роки, чоловіка — тридцять один рік. Яка трагедія народу! У людства вкрадено сонце на мільйони років. Ми повертаємо його. Недалеко той день, коли ми знищимо передчасну старість назавжди, примусимо смерть відступити.

Берест. Це буде самий гуманний пам’ятник всім, хто передчасно згорів за наше майбутнє.

Входить шофер Вас я.

В а с я. Павле Семеновичу, машину в гараж?

Берест. Машину?.. Одвезеш товариша Кречета, проте... Заправ, Васю, як слід, поїдемо за місто. Розумієш?

В а с я. Єсть. Швидкість можна, як у минулий раз?

Берест. Так.

В а ся вийшов.

Поїдемо за місто, товаришу Кречет. Дорога через ліс... Сто кілометрів на годину... Вітер свіжий дзвенить, як поцілунок коханої дівчини. Візьмемо з собою Ліду, Майку, спинимось під яким-небудь «деревом жизні» і заспіваємо. (Співає.) «Ой не шуми, луже...»² Лідо, Майко, де ви там? (До Кречета.) Поїдемо?

Платон. Дякую, я з радістю.

Берест. Ви, мабуть, і забули, коли були в лісі, в степу...