Читаем Феєрія для іншого разу полностью

А мені аби годинку покуняти!.. чи дві… не сто років! ні тисячу! але ж Лілі? як її не триматиму, вона полетить!.. протяг у коридорі, шквал при кожній бомбі! як не звіє, то дивовижа!.. на вітряку крила крутяться!.. крутяться!.. я казав, не певен… тепер бачу! бачу!.. з вогняними снопами! на кінцях… зеленими! червоними! нам звідси добре видно! хоч ми й долі… кинуло під стінку! під іншу!.. бранг! ох, ребра! руки! на сходи вже не вийдеш через двері… дві шафи їх загородили… грюкаються одна об одну, пхаються, репаються! врррак! грррюк! теж донизу хочуть! якщо підлаштуватись під хитання, можна додрейфувати, досунутися до шаф… але нас там перемеле! бо даруйте! врррак! і грррюк! злющі шафи! їх уже троє біля дверей! крррак! і врррак! це перепона для мого обов'язку!.. мій обов'язок у Беконі! під загрозою… і в Аньєрі теж! я ніколи не зраджував довіри, ніколи не кидав справи!.. ні хворого, ні солдата, ні тварини!.. ціаністий калій про запас, з радістю, але ніколи на вулицю кота обдертого, вошивого й нявкучого, найжахливішу з бридких напастей! краще нехай лежить біля мене і страждає за мої гріхи… якщо про людей, то тільки хворі мене цікавлять… решта, ходячі, то тільки опорок і злість… тримаюся подалі від їхніх підступів… такі каверзи розводять, що несила існувати, проживати на землі, на небі чи в коридорі! а ще як про кохання заходяться розводитися у віршах, прозі, музиці, і безперестану! і гонор! і породжують! запеклі постачальники для пекла! і базікають! і безкінечно обіцяють!.. і всім пишаються! слиною бризкають і хвоста розпускають! Тільки коли зляжуть здихаючі й заслаблі, то трохи втрачають людські ґанджі й стають нещасними тваринами, отоді до них можна підійти… тому люблю Безон… Бекон… а ще Аньєр, і ще Аркей… у мене там серйозні пацієнти… люди делікатні, які сподіваються мого лікування, порад… нічого не кажу про умови… тільки інтереси хворих! Рецепти, рентген і три дипломовані медсестри!.. і відвідування немовлят… тепер усе це в полум'ї! і швидка допомога!.. от що наробили ті ходячі! гарматами! рушницями! бомбами! на додаток до обрубка Жуляки-гондоляки, то найгірший з усіх «ходячих»! на коліщатках, громи метає! у потопах, мов у себе вдома! як у своїй розпусницькій майстерні! ліпило, сцикун на куксах! диригент фосфорних бомб! ото ще надприродний кнур! ні стоячи, ні лежачи… тільки їздить, крутиться! у мене зуб на Жюля, скажете ви… я зло пам'ятаю! і що це негарно! і що він не навмисно? якби його заткнув, коли він мене «фріцом» назвав унизу… у своєму свинарнику… біля канапи… у присутності не менше двох з половиною десятків… я б йому прутня притис… він би тепер не вирував!.. літаків би не прикликав… знаки їм, руками махаючи, не подавав! я вам про Жюля розповідаю, анафему таку, про танцівниць розповідаю, про родини на сходах, розповідаю про Бебера, розповідаю про авеню Ґавено у вогняних потоках, усе разом розповідаю! яка картина! ви стежите за дією? Бо є сюжетна лінія достоту!.. усе туті-фруті? добре!.. але оскільки все безпосередньо, то тут правдивість літописця! ви оціните! по порядку чи не по порядку!.. це мені нагадало, що я призабув, коли оповідав свої різноманітні справи, як я ще був лікарем допомогової медицини між Ґран-Сер і Уй!.. і всього «острова Морю»… і всі «констатації» Аркей-ла-Плен… околиця околиці, коротше кажучи… а ще «Національна служба порятунку»… на вокзалах… якщо лишилися вокзали!.. скільки роботи звалювалося з неба!.. ґрона бомб годинами!.. а я тут, як останній пришелепуватий дурень! від стінки до стінки! от так хвиля!.. мене відхитнуло!.. якраз головою об люстру! на щастя, дуже легку люстру… Венеційську! я й не зчувся, як вона провисла! стеля осіла! а над нами прогалини!.. і стелі немає!

— Ходімо, Лілі! Ходімо!

Нумо, хапаю її… силою тягну до дверей… між шафами! куди там розмірковувати!.. тепер уже кінець!.. сам каркас!.. кліть ліфта хитається! вигинається! і сходи теж!..

— Ходімо, Лілі! Ходімо!

Тягну за собою!.. вона боїться шаф… шафи штовхаються, це небезпечно! польку витинають! пхаються! бррранг! але тепер не до того!

— Хапайся за поручень, Лілі! не відпускай! Я тебе тримаю!..

Сходинка! друга!..

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века