Читаем Феєрія для іншого разу полностью

О, ліфт! металева сітка! це небезпека! ліфтова шахта! вся з металевої сітки!.. зважте! мацаю сітку… хапаюся… гаряча!.. А Лілі міцно тримається за поручень… вдовж стіни… сходи… хитаються!.. хиляються… сходи! таке треба побачити, як вони хиляються… яка гнучкість! металева сітка! стіна! сходи!.. а раптом сходинка зламається, ота, раз і все?.. це дуб… ох, уже не встоїш на ногах… Поповзом донизу!.. Плазом! Головою вперед!.. коли вухо близько до сходинок, чути, як вони потріскують!.. Вісім поверхів! та нас засипле, мене з Лілі, доки ми доповземо до першого!.. я не волатиму, що мені страшно!.. ні! ні! відвага! холоднокровність! за виняткових обставин ніколи не боюся повторити, і не для вихваляння, але ніхто не бачив, щоб я обісрався, зблід, похнюпився, ніколи!.. скоріше з гумором… померти мені байдуже… я й не проти… бути переможеним нестерпно… он як блазень Жюль мене принизив, вигнав… що я аж обблювався! з сорому! отут я не примирюся! хай мені трапиться… непереливки буде… кров аж закипає! ніхто мене не стримає! розтрощу макітру! осоружний бридкий покруч!

Але, стривайте, щоб ніякого запаморочення! двері ліфта, онде, відчинені! ліфт! а знизу в глибині все жовте! яскраве!.. треба триматися, вчепитися! хитає чи не хитає!.. якщо на ліфті, то гаплик!.. не поїдемо!

Поручень! поручень!

— Тримайся за поручень, Лілі! Не відпускай!

Тримаю її!.. а вона мене! Бо вона біля поручня!.. поручень вигинається, звивається! кучерявиться поручень!

— Не відпускай руку, Лілі! не відпускай, мила!

Їй вказівки не потрібні! От я розводжуся про свою сміливість, я, боягуз! а Лілі не така! вона про сміливість не розводиться, вона смілива й поготів!

Отже, сходами, сходимо… три… чотири сходинки… і потім ще три… зі струсами!.. сходи трусить!.. сходинки вигинаються… роз'їжджаються вискакують!.. вони з дуба!.. я вам казав… справжня якість! вісім поверхів дубових сходів! уточнюю… уточнюю… таргану чи мокриці було б простіше! цієї миті… саме цієї миті!.. дуб чи не дуб! коли в тебе дванадцять чи п'ятнадцять пар ніг!.. те, що треба за катастрофи: п'ятнадцять, двадцять пар ніг!.. я вже заздрив стоногам на війні в чотирнадцятому… там теж багато плазували! забагато! і теж під спалахами й громами… але тільки в шанцях… у кишкоподібних… і в прямих… тепер сходами повзти, котитися!.. видно краще, ніж у чотирнадцятому!.. слід сказати чесно!.. ракети в чотирнадцятому? свічки! каганці! лампадки! це тепер, прошу дуже, справжні водоспади світла! дійсно, крізь потрісканий вітраж, тепер побитий знизу догори, завжди світило сонце й заливало сходи… на всі вісім поверхів!..

Одна лиш халепа… бите скло! його вибухи так дрібно перетерли, що всі сходи неначе під лискучим інеєм… і на долонях теж повно, люба пані! і на колінах! тут уже санчата потрібні! аби донизу зісковзнути!.. тоді б порятувалися, ще й по-спортивному! отак! та годі жартувати, бо вррронг! нас відкидає на п'ять чи шість сходинок нагору!.. контрудар із земних надр!.. знадвору страшний гуркіт!.. знову вибухи… ого, та ми на поверх нижче!.. я й не помітив!.. через гуркіт стихії… миті непритомності… звуковий шок… вам здається, слава Богу! затихло! а потім вррранг! вас переносить в інший світ!

То лиш попередження, то лиш інший поверх!.. двері настіж, вікно настіж… вид на вітряк! і той горобець, істота у візку, досі там! ти ба, досі не звалився!.. досі на підмостку! запальний! займистий! ні! не займистий! навколо нього кружляють жаринки! вирують! і все! не запалюють! і що його береже, негідника такого?.. який на ньому чар? це я так сказав… а от на нас немає чару! от бачите: повернулися нагору на чотири сходинки!.. і потім знову з'їхали донизу… і потім беркиць до стінки! тільки і встиг, що Жюля побачити! Гидкого гондольєра Карабоса шляк би його трафив! катастрофи накликає… він! бомби принаджує! без помахів дрючками… або з помахами! одним лиш жестом! чи рухом пальця! робить, що хоче!

Аби Отавіо нагодився, то пішов би і привів! думаю про це… Згріб його в оберемок і приніс би сюди нашого володаря Жюля-велителя блискавок! і кінець заклинанням! і бомбам! і громам! і ескадрам!

Це я марю тут, міркую… попри шум у вухах… і безугавний гуркіт хвилями!.. вибухи!.. знадвору! Думаю про Оттавіо… він би врятував ситуацію… аби пішов по того, горішнього! приніс би в оберемку!.. я сказав би йому кілька слів… аби приніс мені!.. сходами!.. Жуляку разом з його спрагою!.. і гондолою! і куксами!.. він би в мене помахав руками, той Жуляка, але тільки мені! на ліфті б покатав! по вертикалі!.. щоб решітку пробив!.. щоправда, решітки вже майже немає… лиш трохи розгойдати…

— Ти бачила, Лілі, скажи! ти його бачила?

Чудово бачила, як і я! чудово бачила його на вітряку… шибайголову! провокатора! кнура! сигнальника усього всім! шаленого семафора! і що? що? Думаю про Безон… нема дурних! більш не поїду… чіпляємося… тримаємося… це вже занадто! досить!

— Бачила його флюгельгорн?

Нічого не бачила!

От вам жінки! ніякої моралі!.. клятого оцупка! запального сурмача і звідника! не бачила!

— Він тобі любий! іди до нього!

Кричу їй… впритул! щоб почула…

— Лукавиця!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века