Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Дельфіна мене гукає… у них там танці!.. меблі натикаються одні на одних, перемішуються, ходять колом… танцювальний майданчик, а не сходовий! вигинається від ударів… дибки стає від поштовхів! і від меблів!.. о, «гох! гех!» Дельфіна! посуд!

— Докторе! докторе!

Несила зійти!.. і важко встояти, бо тягне догори! бо висмоктує навспак! протяг із глибин! їх затиснуло! дуже пощастило! у боротьбі з шафами!.. а нас зносить до ліфта… бачу поверхи… всі вісім… згинаються… згортаються… ми вже не вдома! справді! підвладні урагану! він має силу! робить що заманеться з людьми… з ліфтом… речами! туалетними відрами! із «гох! гех!» теж, бо він колос! і з вітряком на горі!.. грім небесний! і тільки Жуляка сильніший від усього!.. Ти ба! нас проминає мій комод у стилі Людовіка XV… ого, масивна мебля!.. стрибає сходинками на трьох ніжках… розгулює!.. меткий джигун, чухрає куди хоче! їй-бо! між бррранг! і брррум! мало мене не подряпав!.. якби напер раптово, перемолов би всі кістки! Ти ба, вальсом! полькою! пустун!

Ти диви, панна Блез!.. ні!.. не вона… нарешті хтось інший, крім Нормансів… мушу бачити ясніше, бо все мерехтить! туди! сюди!.. надворі! не кажу вам про сирени!.. усі чують сирени?

Бабаххх! барабаххх! гармати знову за своє!.. знову з-під Міє!.. здається… з парку… ні! помилився…

— Агов, Нормансе! Нормансе!

Гукаю його… волаю.

— Звідки вони стріляють?

Огрядний дурень, звідки йому знати!..

— Га? га?

— Гармати?

Брррум! брррум!

— От бегемот, хай йому грець!

Не поговориш.

А от і тарілки посипалися каскадом!.. вальсом пішли, випурхнули з коридору… потанцювали у прірву… у прірву ліфта…

— А де Бебер?

Де цей король котів?.. ох і Бебер! розбишака ще загадковіший, як Жюль!.. і зрадливий!.. куди подівся? десь нагорі? у мансарді? не йти ж на пошуки!.. диво, що ми злізли на третій поверх… майже на третій…

Лілі його гукає.

— Бебер! Бебер!

Марна справа! За таких циклонів над головою! Агов! Котику! Котику! Ревище… який там котик! йому аби свобода! начхав на нас!.. може, він нас і чує… Котику! Котику!.. ми й під землею, з останнім подихом гукатимемо… Котику! Котику! та він не відповість… в осерді безодні…

Досить поезії! Норманс бореться! з усіх сил! «Гох! гех!»… вільна боротьба! перекидається разом зі столиком, бачу, а над ним дві масивні шафи… дві!… тепер.

— Андре! Андре! Чекай! Чекай!

— Гох! Гех! Хррр!

Хрипить.

— Тримай мене, Андре! не відпускай!

Вррромб! Ще той струс!.. врррамб! у стінку!..

— Гох! Гех!

Обоє… вона теж видає «гох»…

— Лілі! Лілі!

Донизу! уже близько! Бебер знайдеться! а стіни як хиляться! як їх розхитує, а сходинки як репаються… цілковита руїна!.. вже не надовго! а сітка ліфта!.. розжарилася, аж побіліла!.. доторкуюся… ага, чиїсь голоси… Пан і пані Клео… Клео-Депастр… хай йому біс! переплутав поверх! ми ще на четвертому! вони виходять зі свого помешкання… не страшно! нічого!.. у них двері розламалися!.. виходить, нас піднесло? а потім опустило?.. але нижче! нижче, ніж нам треба! тепер спробуємо всі гуртом!.. разом на тобогані, хором!.. але ж! але ж сходи! звиняйте! це сходи? це пружини!.. тільки станьте, вони вас підкидають, відкидають!.. і вас знову випхано нагору, вивищено!

— Це Луна-парк, Лілі! Це парк розваг!

Жартую собі! дотепи! тобто коли не лютую…

— Нумо, Лілі, гоп! разом!..

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века