Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Хвороба йому в творчу поміч… мені — у неміч… от я і в'яну, в'яну… все те ж торочу… Погляньте на цю сторінку!.. У нього страждання, як острога, у мене біль — знемога… Уявляю себе на хресті, я й там буду нудним, чи під стовпом, де спроможуся на банальні грубощі, а не на піднесену промову! Такого мученика, як я, освищуть! От візьміть наприклад, оцю книжку, навряд щоб це не було фіаско!.. катастрофа! Ви ніколи за неї не заплатите, скільки треба, правки, друкарка, папір, податки… щастя, якщо не почнеться війна і якщо її не розгромить преса! (Ти ба, манія якась, уже вп'ятнадцяте.) І все погане, що вам про неї скажуть! Жах, скільки в мене ворогів, і образливо, хто має більше. У них вже й наче слини не стає, щоб плюватися, ви ж знаєте! але я підготую для них справжній удар! аякже! зла агонія! Вовк, здихаючи, уже не виє, але це не про мене!

Ви все проґавили, роззяви! не вгледіли правдивого страховиська! отого Селіна, засранці! а йому начхати! Та були б ви страшніше сльотавих і спраглих вампірів хоч у тисячу разів, і жахніше усіх африканських порід і азійських шакалів, і всіх Америк, шулік і драконів, а йому хоч би що! Це тільки доктору Детушу[16] дошкуляє! Ви б тільки на його диплом замахнулися, отоді б уже фініш і смерть! А коли то лише залаштункове допікання, нице атюкання привида, лунатичне патрання, то на що ображатися? Я шмагону ще дужче! Щоб вишкварило ще булькіше! Числіте! А-тю, привиде! кривався, кров’яни, горлай гучніше! Рви нирку, але не моїм коштом! Коштом Місяця! гієнно! Хай ще більше куриться, хрипиться, казиться! Іскриться! Сто чортів! Ріг! Сурми у ріг! Щоб лящало! Дуй у дуду! Дми в Оліфант!

Яка краса — гоніння примар, от я дивлюся, це легко, це хиба, я вас гонитиму вже з ями, я з вас здеру іще димучу шкуру! Це видовище для «Одеону»! Для «Ґран-Ґіньйоля»! Для «Казино»? Ні? «Шайо»! Хоча мені більше до шмиги оперета! Зазвичай я веселий і пустотливий, задерикуватий, каламбурний, мов Вермо[17], і витівливий! А ще плекаю пристрасть до кордебалету! О, не люблю застиглості! Щоб усе гойдалось! На дівчат люблю дивитися, коли танцюють, такі рожевенькі, гнучкі, пружні, граційні, музикальні!

О, легкосте! о, грайливосте! м'якість, стегна, усмішки, іскрометність! аж дух спирає! Утіха й ліпота! Гівняний ріг! з глибин лісів! горлиці! брудні обгортки папір! сичі!

— Ви так і до тюрми дограєтеся!

— Дайте спокій! дякую, свинюко! без приказок!

— Ах! Ох! Читачу, моє шанування! Даруйте за цю мить високого мистецтва, за цих вішальників, за невимовний сум!.. маленькі пікантності теж… Я зовсім не збивав вас з пантелику!.. ви тут, зі мною, нагорі, на восьмому поверсі, вид на парк… мій стіл… Клеманс… я розповідаю… її син… прийдешнє розграбування… Я міркував про час «нуль-нуль», о, зовсім не вигаданий! всі радіостанції ревли про нього… «час нуль-нуль», «час нуль-нуль»!.. з одного кінця світу до іншого… Упевненість! без дрібниць! у патранні запроданців! обіцяно напевно! гори трупів на площі Трону, площах Револьту й Бастилії! і щоб то було свято найвелелюдніше, найпереможніше, найпалахкіше з усіх доти бачених! і з парадами, і карманьйолами, від площі Згоди до Паризької богоматері, від самого коронування Людовіка XVI! Щоб до всіх доперло, що таке Народ, і Месники, і Батьківщина! І щоб Народні гуляння на два тижні на вулицях і на дахах! І щоб багаття палало десять років! Підсмажка м'яса запроданців заввишки з Тріумфальну арку! І щоб усі тремтіли від кортіння! Щоб тіпало на всіх поверхах, вагонах метро і двірницьких.

От тому вони і прийшли обоє — Клеманс і син! Припхалися на всенародне тіпання.

— Машина на газі добре працює?

Я уриваю мовчанку. Я не вагаюсь.

— Марсель дістав собі аусвайс?

— Так, — зітхає вона.

— Тоді чому він не прийшов?

Люблю доторкуватися до чутливих місць, медична звичка… о, може, то не так вже й просто! Мабуть, спочатку мене мали порішити? Оцей хлопчисько? чи інший?.. Упритул! Хлопчисько з місією вбивці? Ні, бліденький, бліденький… От чорт, вони прийшли й не йдуть! Убивці чи ні! може, я вигадав? Нароманив?.. Марсель лишився вдома… ну то й що? Як його справи? ділове посередництво? перевезення вин? дедалі рідше… та є інші клопоти! переоформлення торговельних закладів! страшна морока! божевільні ризики! тільки встигай прикривати сраку! Підмазати німців, євреїв, французів півночі і півдня, у Віші й на узбережжі, у портах, плюс у готелі «Мажестік[18]»! і Рахункову палату в Брюсселі! хоч тікай з Європи! Ах, нема сил! репетував мені! ще до Сталінграда… коли був час відвертості… отож я зі своїм мотлохом! своїми цікавими претензіями!

Та все ж його дружина сидить переді мною.

— Піди! Піди до нього! Сам спитай!

— Що?

Ах, бібібісі! the question! Рецепт? цілунок? невеличка послуга?

Ох, які ж вони котячі, безжальні, вразливі — дружини друзів! Ви ніколи нічого не бачили, доки хоч чимось не потрафили дружині друга! Бо тоді краще мати репутацію тритисячократного Синього Бороди! Шахрая без авто! переможеного маршала! смердюка ніг, зубів і подиху! Кажу вам!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века