Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Я вам змальовую все як було, година по годині… як усе діялося… жахливим зизом!.. якщо ви стежите уважно за сюжетом, я розповідатиму далі… не стежите, не допомагаєте мені? тоді під три чорти! я припиняю! до біса клоунади і армади! тарабум! нічого не дізнаєтеся і бувайте!.. За такого жару, палахкотіння, свічок, струсів, що стеля валиться шматками… паркет дибки і мозаїки вдрузки!.. бувайте!.. були б ви у долині Орденера… я навіть не посилаю вас до долини Маркаде… були б у центрі свята!.. без проблем! ви б тоді не ремствували! скажімо, добігли до метро… а станція вже завалилася!.. і що? чи на вітряк до Жюля?.. він би з вами панькався?.. де там!.. рачки з нами і без розмов! не вище!.. поповзом по коридору! там, де вам краще… може буде… і пекельні хвилі вітру… га? це природно!.. ви скажете: «Ну от! ще мить, і він смажений кабан!.. млинець!.. га?..» бррранг! на інший бік! кинуло добряче! іншим боком! враз! миттю! протилежна стінка!.. що аж повітря твердне! від стискання!.. твердне, кажу вам! камінь!.. і саме зараз удрузки двері до нашої брами! ковані двері, погляньте! дррринь! дрррень! двері до брами!.. вигнуло! побило!.. на тисячу кристалів! з кришталевого скла були! кришталю! від струсу! удрузки! від шрапнелей якраз отам по всій бруківці! перед нами! на хіднику!.. і сліпучі зблиски проштрикують вам голову!.. голову і очі!.. сітківку!..

— Тебе не поранило, Лілі? не поранило?

Кличу її…

Слід зауважити… я зауважую… у миті, коли всьому вже край, коли, схоже, нічого не лишиться, признаюся… сказав: не збрешу… думаю про себе!.. спершу думаю про себе!.. потім про Лілі… потім про Бебера… коли мова про почуття, моральний поступ і героїзм, коли я думатиму спершу про Лілі, потім про Бебера і потім уже про себе, то буде поступ, суттєвий поступ!.. ницому людству полегшає… що я, піщинка з ніц, упаду ще глибше ниць, це для Загалу велика справа!.. оскільки бути чи ні педерастом ввижається таким важливим, що вам і слава, і Нобелівська залежно, яким боком ви «це робите[176]»… чи вам на все плювати, тоді все ж, мабуть, можна занотувати, що be not to be це все ж трохи серйозніше! а ще й бути «паном Спочатку я»! отож як почались циклони, я собі сказав: егоїзму край! Ти частинка цілого!.. мені голову відірве біля вікна чи на сходах!.. чи я Мюрбату кину виклик, скажу йому: «Ну, вбий мене, падлюко!..», чи доплазую до кованих дверей до брами, аби вона на мене обвалилася! і то б був кінець, отак!.. кінець цькуванням… переслідуванням… углиб! і вшир! без кінця… по моїх слідах не мчали б швори!.. аж до Пер-Лашеза… чи до Баньоле? чи ще далі?

— От хитрун! шахрай! у нас уже слинка потекла!

— Слинка? слинка?

— А де ж продовження?..

— Але ви не допомагаєте!.. коли я задихаюся, харчу!.. і під чим? уже не збагну!.. під сусідами? під меблями?.. ви мене не витягаєте!.. і навіть не намагаєтеся!.. жодного бррруму! сам мушу все робити! циклони! фосфорні зливи!.. аж до Жюлевих чаклунських фокусів! його мімічних фантасмагорій… я б його гондолу ще більше!.. ви відбиваєте охоту в оповідача… ви змовилися!.. змовилися! коли так, то більше не розповідатиму! отак! не буде Історії!.. Ах, зітхання! більше, ніж брехня небезсторонніх! більше, ніж вигадки безголових!.. закляклих у глибинах у метро!.. о, пані Клео, Музо, все втрачено! місце монголам!.. оті вже церемонитися не будуть! поставлять раком звичаї, потопи і базари, та так, що за три-чотири століття не встигне за гідом! туристи з Марса вважатимуть Трокадеро кладовищем, а Обеліск атомізованою Ейфелевою вежею!.. Терми Юліана вокзалом… так вам і треба!.. так і треба! ви потурали! і де ви будете за два-три століття?.. де я вас знайду? Пан Ренан ридав над руїнами Пантеону, ви над своїми не заплачете!.. нехай завалиться ваша доба! з усіма красотами!.. з усіма роззявами!.. і кованими воротами!.. Президентів, генералів, незаміжніх матерів, кузенів, Титанів велоперегонів, комісарів, торговців, архиєпископів, books, фотографів — до буцегарні! усіх! усе! до водостоків! до глибин! до найглибших! ще! до найщуріших!

Ах, спогади! страшна штука! та з вами хіба запам'ятаєш!.. можу все згубити!.. так і буде! неслави боїтеся? даремно!.. три, чотири століття, це таки щось! у мене там друзі, давні друзяки, кажу їм: обережно зі спогадами!.. ох, відповідають, дерево весни не пам'ятає, ні осінніх злив, коли вже листя облетіло, ось і маєш!.. усе!.. птахи не сідають, дерево мовчить!.. ви, Фердінане, у вас грошви немає, нема чого базікати!.. ви дерево безлисте!.. тиша!.. зима, друзяко! зима!..

— У мене спогади на продаж, а ви що думали! роззяви! їсти ж треба, і мені, й тваринам! а я так хотів лишитися неназваним…

— Тоді це справжній сором!

Усі обурені.

— А всі їхні ренти? не сором? пенсії, страхові поліси і все таке?

На друзів подивитися, як вони живуть, швидко станеш страхіттям матеріалізму… Пліткарі й компанія! Пустуни-жартівники! у голові нічого, усе в кишенях!

— Та відчепіться вже з вашими докорами! Розкажіть краще, як усе завалювалося!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века