Читаем Феєрія для іншого разу полностью

— Маєте рацію, любий читачу! покупцю! продовжую з того самого місця! точно з того самого!

Отож не так у бомбах, не так у Жюлевому чаклунстві, не так у руйнуванні дверей до брами, не так у велетенському шинкуванні!.. полягала ця подія! уже ніякої помилки, аби себе заколисати… Господь Бог нам перегорнув сторінку!..

— Історія! історія! послухайте його! він перегорнув сторінку! як сам Господь Бог!..

Богохула! Богохула!..

Брррам!

— Нема ради! нема ради! від вас ніякої підтримки! цвірінькатиму самотужки! самотнім птахом! як завалилася Доба?.. я переконаний, і не тільки я! погнуте залізо! кованих дверей до брами!.. сказав собі: «Фердінане, це кінець!..» робота неповторна… нічого такого чи подібного на всій авеню!.. «мистецька довершеність», емаль, вигини… самі завіси вартували цілого статку!.. а ручки! навіть будинки тієї ж доби, а архітектори тоді не озиралися, тоді робили «або як слід, або ніяк!»… не тільки брами, як у нас!.. це треба сказати! такі лише біля парку Монсо?.. і ще!.. авеню де Вільє… Віктора Гюґо?.. можливо?.. такі монументальні брами?.. з рослинним орнаментом, мідь, емаль, тростини, іриси, конвалії, аканти!.. уявляєте?.. так от я бачив, як шрапнелями усе погнуло, скрутило, перекосило, позбивало попід браму!.. на друзки!.. кришталеве скло, якого вже не роблять!.. уся статечність того часу!

Отож наша брама розчахнута, розвержена, наш будинок потрісканий, мистецькі оздоби злетіли на Небеса!.. рослинні візерунки, пелюстки, тріскучі ланцюжки, даруйте! і розсипи зірок!.. маленьких пустотливих миготливих! з Дрансі, з південних пагорбів аж понад Сен-Дені… від виднокраю до виднокраю тобто!.. діряве, порешечене настільки небо саме б не втрималося! саме! кажу вам! воно б осипалося, як наші двері! і над головою нічого не лишилося б! отож воно тримається на шрапнелях, які його пришпилили до склепіння, до зеніту!.. Овва!

Звісно, хто ховався в метро, той нічого не побачив!.. ото ще! щури закляклі! але ці особи будуть нахабно сперечатися! заперечувати!.. що нічого не трусилося!.. не бризкало! не друзкало! що небокрай безкраїй і що мені примарилося! хризантеми, розсипи, троянди! не більш пришпилені шрапнелями, ніж будь-що інше! що це в моїй макітрі струси й збурення! балачки й вигадки! брехун! Але я повторюю й наполягаю! шрапнелі й вогняні мережива від краю до краю небокраю! і безліч світлячків… і миготливих іскорок бузкових… ах!.. від Марни на схід до Сюренна… феєричне небо!.. і в ньому повно літаків… сліпучих спалахів від бомб! розквітлих!.. вирви до небес! над лісом!.. прошу дуже! пані й панове!.. над Булонським! мелініти!.. а зенітки у відповідь іще гримкіші!.. шаленіші!.. довкола!.. всі пагорби!.. У Анг'єні виверження!.. усе летить аж до Массі… Жуенвілля… Венсенна, до замку геть почорнілого на тлі пожеж!..

Як усім трохи маразматикам, мені найлюб'язніше, найчарівніше — це побазікати про минуле!.. отож усі ці пірожахи мене розчулили… брутальні, звісно! загрозливі!.. але ностальгійні… як квіткові баталії, ще до війни… не до останньої несправжньої недовійни!.. а справжньої! чотирнадцятого! тоді авеню називалася Лісовою! офіцери! чистокровні рисаки! форкання! а що за екіпажі! а що за пасажирки! а що за оберемки гвоздик! бузку! троянд! що ввечері потому пелюсток було насипано на метр! Від площі Зірки до воріт Дофін! ви могли б сказати: багата нація!.. офіцери, гарні жінки і квіти!.. справжні троянди, справжні азалії, нарциси… і всі клієнтки з «Пасажу»… наші клієнтки… Мати впізнавала свої гіпюри, вуальки, тюлі, «шарлотки»… усі свої фасони «ручної роботи»… таких тонкощів уже немає… та й хто б їх оцінив?.. хіба нинішні «квапливі» зможуть зачаруватися мереживом?.. до пікніку не придасться!.. красуні, моторизовані створіння! їм треба мчати! дир-дир!.. скрип гальм тут! скрип гальм там! стрімголов у дерево!.. стрімголов у небеса!.. стрімголов у підземелля!.. стрімголов усюди!.. більше нічого не відчувати… нічого не бачити… горлати… втекти ще далі… утекти від себе… утекти від смерті… а що самі вже мертві, то втікати одна від одної… чортівня!.. не спиняються і дир-дир-дир!..

І не лізьте зі своїми родзинками!.. хронічно хворі вразливі! несамовиті в маячні й запамороченні… усе небо вогняним садом їм подавай!.. ах, де Лісова авеню! ах, де пелюстки! де гортензії! де мережива! лише мелінітові квіти спалахують за десять тисяч… сто тисяч метрів!.. проривають усе! розривають усе! мстяться! кришать етерне безладдя! туманність Бога милосердного, купа гною, для дурнів пастка, ніч, янголи, Діва Марія і весь базар! матеріалісти! мертві і привіт!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века