Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Гукаю… неголосно гукаю, бо спрага допікає!.. спрага не до кіршу… зауважте! спрага до води, от і все!.. я коридор не лизатиму!.. краплі алкоголю! Пірам теж не буде!.. ми хочемо води! лише води! Ми з Пірамом! він висолопив язика… я висолопив язика!

— Води, стара відьмо! води!

Не просто спрага… усвідомте! спрага просмажена!.. спрага пропечена!.. У Пірама теж… не тільки від фосфору, від палкого потоку по авеню, а від пекельності вітру… останній порив найпекучіший… від вибухів, з вирв, здалеку… ще далі, ніж з-поза Пуассі!.. ви б глянули, які там барви, які виверження!.. а я думав, усе стихає… ага, здоровенькі були!.. з новою силою!.. і з далини знову насувається! не повірите… он там два… три бррруми… яка в них ціль?.. знову Сент-Уен?.. я бачив немало феєрверків… нічого схожого!

А гівнюку на коліщатках, звиняйте, наплювати! нагорі! усе до лампочки, ні стиду ні совісті! без поручнів! без дрючків! без прасок!.. ходором ходить! дзиґою крутиться! не падає! на межі провалля!.. робить що хоче! увесь поміст йому, отакий завширшки! шмигає по столу, можна сказати! під ним усе місто, уся долина… уся в пожежах, у вогні під ним!.. аж до Сени!.. він вивищується! панує! і смикається! дзвонить! дзень! дзинь! регоче! бачу, як регоче… увесь голий у гондолі… дзвонить!.. ага, і пити хоче!.. знаки подає, що пити хоче!.. язика висолопив… язика! а у нас що? не язики?.. теж є! показую свого! висолоплюю! спрага! а Пірам! теж висолопив?

— Агов, злодію! бусурмене! гівнюче! дзвонарю! крадію! давай сюди, бахуре! стрибай, мазило!

Ганьблю його на всі заставки!.. аби розлютився, то стрибнув би… може?.. може?..

— Мерзотнику, приходь вип'ємо! мерзотнику! ще трохи є! поглянь! поглянь!

Ще є на денці… показую…

— Замовкніть, докторе! замовкніть!

А їй що?.. Це Мімійка!.. не хоче, щоб я Жюлю інвективи виголошував!

— Замовкніть, докторе!

Затискає мені рот рукою! щоб не кричав!

— Нумо, на коліна! на коліна!

Наказує мені… поряд із собою! на коліна, як вона! біля вікна…

— Моліться за нього! моліться!

І підносить руки до Жюля… і складає долоні…

— Моліться за нього! моліться!

Ага, молитва недовга! перепрошую! пліф! плаф! пара ляпасів! з розмаху! Родольфику! Родольфик казиться! тинь! динь! дає здачі! консьєржка, саме поряд, кидається йому під ноги!.. вона мене була порятувала від Нормансища трагічної миті… тепер кидається під Родольфика!.. важко пояснити… ви б бачили, в якому він стані!.. кипучий!.. його жінка молила Небеса за Жюля!.. Родольфик несамовитий з люті! отак! навкулачки!.. тягають одне одного за волосся — консьєржка, Мімі, він сам… б'ються не жартома!.. тинь! динь!.. під канонаду!.. духопеляться… котяться! клубком… кублом… коридором!..

— Там розлам! розлам!

Кричу їм… та їм кричи не кричи!.. хай летять у безодню!.. хай їм біс!.. вони закочуються у куток… в кінці коридору… і далі чубляться… Родольф викручує Мімі руку! та верещить! ще й як верещить! іншою рукою хапає консьєржку за шиньйон! а та хапає його за яйця!.. я все бачу… уміє битися!.. тепер не можуть виборсатися з кутка, притиснуті Нормансищем!.. усією масою!.. між товстуном і стінкою!.. погано чую, як вони одне одного шпетять, а тільки лихе дзявкання… наче дитячий вереск… наче з дитини шкуру здирають!.. легко здогадатися… це Туанон!.. упізнаю голос… мене гукає… «Докторе! докторе!..» звідки гукає? з того кінця! з Армеллиної квартири!.. її чимось привалило… чимось… так, схоже! балдахіном? комодом? ліжком у стилі ампір!.. перетовченим ліжком ампір! голос дитячий пронизливий! рушаємо туди з Пірамом поповзом… відштовхуюся від товстуна… відштовхуюся від інших, котрі чубляться… відбиваюся від них, хвицаю!.. тинь! динь! коли вони такі скажені, то безжально! два… три стусани!.. це вже не люди, а істоти! тинь! бринь!.. усе карамболем! чотири! п'ять разів!.. у повітрі повно пір'я! і повно скалок на паркеті! усе маринується в алкоголі! гай-гай, помешкання «ясновидиці»! ліжко було впоперек, а тепер сторчака від струсів… а на ньому кучугура всього! дві шафи! чотири чи п'ять стільців, а ще комод!.. і під низом дівчисько!

— Пані Туазель! дівчинка! дитина!

Коли вона така вже «рятівниця»! хай рятує не тільки Мімі! а й дитину! дитину! малу Туанон, доцю «мурувальника»! їй більша загроза!.. невже не бачить? не чує? вона задихається! під горою меблів! їх треба познімати! усі! «рятуйте! рятуйте!» це вам не битися! п'яні кретини!

— Сюди, пані! Сюди!

Показую… Тримаю малу за ногу… тримаю… ухопився, не відпускаю!..

— Нумо, пані! Нумо! гоп!

Треба підійняти меблі!.. інші теж! гуртом!.. хапаю другу ногу!.. другу!..

Але там не одна нога! і не дві! там дванадцять! п'ятнадцять ніг!.. щонайменше сім чи вісім тіл вилазить… їм байдуже до Мюрбатової доці!.. вони думають, чи стати на бік за!.. чи проти!.. вагаються, чи Мімі натовкти, чи Родольфа… а ще й гикають!.. усі гикають!

— До ями всі! Негідники! кретини!

Лаю їх!.. лаю!

Дивляться на мене… сходяться… щоб прибити?.. ні!..

— Ну ж бо! Де ваша чуйність? Врятуймо дівчинку!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века