Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Це так! достоту!.. летять голуби!.. і безліч горобців! на все небо! і папери! безліч паперів!.. так!… безліч паперів! високо згори!.. невже мої?… з самої гори, вище від нашого будинку!.. інших будинків… бачу дах нашого будинку!.. точніше, великий розлам даху… звідки вилітає безліч паперів!.. як потрощило наш будинок!.. побачили б ви те безладдя!.. комини і ринви звисають!.. над п'ятим поверхом… добре зробили, що пішли!.. і ріг висить… цілий ріг будинку… цілий ріг, який мало не осипався на вулицю!.. з балконами!.. з двома!.. одним над одним!.. ба, як трусонуло!.. увесь будинок похилився!.. уперед!.. так і стоїть… ми відчували!.. не здалося!.. жан-покиван!.. є над чим поміркувати трохи… от і стою міркую, спершись на пані Туазель… міркую, а все пливе… тисяча паперів у повітрі!.. та що там!.. тисячі… і тисячі!.. пурхають разом із горобцями!.. там повно горобців! водночас! усе вилітає десь згори! з висоти!.. широко ширяє в повітрі!.. іще!.. іще!.. на всю авеню!

— Тримайте мене, Омлетино!.. Лілі, тримай за другу руку!

Нехай не відпускають…

Мусимо наважитися!.. уже принаймні разів з десять робили спробу!.. зволікаємо!.. вагаємося!..

— Дзвони-но у дзвіночок, Омлетино!..

Я передумав!.. нехай дзвонить! нехай усіх переполошить! і що швидше! і що швидше!

— Церберко, тобі страшно! у штанці напудила! ганьба! чого боятися?.. сусідів? сирен?.. голубів?.. сусідів ніколи вже не буде! усі підсмажилися в метро!..

Омлетина припиняє… міркує… звертаюся до неї!..

— Ходімте вниз по авеню, стара засранко! якщо і є сусіди, я з ними впораюся одним махом! церберко! і з Мюрбатом заразом!

Попереджаю.

— І з його доцею!.. Туанон!.. ти її знаєш? так і буде!.. дізнаються, який я сміливець!

Хоч мене й хитає, та жах навести можу!

— Ходімте вниз по авеню!

Бебер навіть не пробує вирватися… він на руках у Лілі… уже казав! повторююся…

— Він не поранений?

Запитую…

— Ні! зовсім ні!..

Знову озираюсь на нашу халабуду… отак звіддаля краще видно… навіть коли пливе!.. немає ні сьомого… ні восьмого!.. їх пошматовано, цегла, черепиця, все… і широкі діри в даху… кажу: з них вилітає безліч паперів! ширяють! де можуть… а авеню якась неначе непрозора… іншого боку вже не видно… неймовірно!.. вихори зблисків… овва! а Норберчик на балконі!.. бачу, він, справді!.. знаки подає!.. розмахує руками!.. широко!.. на балконі сусіднього будинку… зупиняю дам…

— Чекайте, любоньки! чекайте!

— Чш! чш! шипить він мені згори, тобто Норбер… з пальцем на вустах… і чш! чш!.. чому? чому?.. не пам'ятаю… він мені щось радив… що саме?.. що?..

— Що він нам радив, Лілі?..

Теж не пригадує… усе плутає… я також… збираю всі думки докупи… чекайте!.. там була пані Жендр… нагорі… і Дельфіна… і служниця… але пан Норманс?.. не пам'ятаю… унизу?.. у біса?..

Там точно був схил!.. онде, онде схил!.. хідник!.. і метро в кінці вулиці!..

Лілі й Омлетина торсають мене!.. спускаємося зашвидко!.. от зануди, обидві!

Сирени ревуть собі… я вже казав… консьєржка калатає дзвоником… це навіть не звуки!.. кволе дзень-дзелень!.. навіщо?.. кричу їй:

— Облиште, ніхто не прийде! вони загинули в метро!

Хочу їй хоч якось пояснити!.. аби знала!.. та маю ще один клопіт… не знаю імені служниці!.. я її не знаю! запитати в Норбера? він має знати!

Гукаю:

— Агов, Норбере! Норбере! як служницю звали?

Коли гукав, задер занадто голову! ураз і різко!.. бачу не так щоб у поволоці… а зиґзаґом… авеню!.. хідник!.. Норберчик нагорі!..

— Дівчата, стійте! стійте!

Ясність розуму!.. аби виблював стільки ж, скільки того разу, вони б звідси накивали!.. їх насправді скільки тут жінок?.. не знаю.. дві?.. три?.. чотири?.. треба з'ясувати!.. у поволоці!.. не в поволоці!.. і скільки Омлетин?.. не доберу нічого… їх скільки мене торсає?.. поки мене водить із боку в бік!.. скільки поганяє?.. на схилі хідника… це безглуздо на схилі!.. на схилі слід поміркувати… кудись штовхають!.. рівноваги не тримаю!.. зауважте, це не від сп'яніння!.. я не пив… тільки з крана!.. бачу все в поволоці й у зигзагах… це не від сп'яніння! ні! п'яний чи не п'яний, але більше потерпаю від холоду, ніж від спраги!.. на мені замало одягу… сама лиш туніка звисає, сповиває… цікаво, звідки вона взялася? де я її знайшов?

— Терпіння, терпіння, кізоньки мої?.. де я її взяв?

That is the question для Радіо-Лондон!.. ці дві тітки не знають!.. нічого не знають!..

Тримаюся за стіну… випростуюся… ще одна стіна!.. вітрина… може, ці кумоньки чують вибухи?.. може, знову прилетіли літаки?.. я не бачу… нічого не бачу… самі папери!.. знову папери!.. торнадо за торнадо з самих паперів!.. що вулиця вже не прозора… все повітря!.. бачу біле небо… так! біле від паперів!.. але мені так холодно!.. тремчу!.. до кісток!

— Потерпіть! потерпіть!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века