Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Справжній ураган уа-уа!.. такої сили, що не повіриш! що аж сам дрижиш! так! дрижиш! наскрізь! приголомшений! що аж повітря твердне!.. точне відчуття!.. і вас колише разом з ним! уа-уа у вас усередині!.. хвилями!.. навіть я, глухенький, чую те уа-уа!.. і бачу обох — церберку й Лілі з гримасами болю!.. їх теж проймає наскрізь!.. бгає! церберка уже не дзеленчить… не хиляється… плаче… уже не дзеленчить… тепер ми троє, як є, хідник зі схилом перед нами донизу доведе нас до метро!.. сподіваюся!.. тунель!.. вхід у метро!.. спробуємо!.. авеню Гавено… вулиця Борн… потім поворот… сквер Сен-Джеймс… майже дійшли!.. ще хвильку думаю про Оттава… от же впертий!.. от тип!.. на біса крутити на Сакре-Кер ручну сирену? коли всі інші навколо скаженіють!.. тисячі інших!.. і коли навколо нічого не чути… коли атмосфера твердне від уа-уа! уа-уа! часом верескливого!.. високочастотного!.. і розливається не тільки по авеню… над усіма дахами!.. над усім Парижем!.. усі приголомшені тим уа-уа! уа-уа! і скуті… не поворухнуться… кроку не ступлять!.. не поточаться!.. стоять сторопілі, он, не ворухнуться… церберка вже не дзеленчить… Лілі дивиться на мене… я на неї… У Лілі на руках кіт… маємо дурнуватий вигляд та й по всьому!.. за хвилину можуть знову посходитися сусіди… бо церберка вже не дзвонить, отже, всі знову припхаються!.. хто звідки! юрбою! юрбою! як і раніше, ще озвіріліші!.. ще озвіріліші!.. любенько буде! думаю собі… саме цієї миті церберка знову починає смикатися! сіпатися! цієї миті! вихилятися! з отим своїм!.. і за п'ять… за метрів попереду! знову калатає у дзвіночок!.. калатає, мов несамовита… бореться з сиренами!.. широко розмахує рукою!.. дзень-дзелень! дзень-дзелень!

— Агов, стара шкапо! агов, стара дурепо!..

Нехай чує!.. попереджаю!.. що все знаю!.. навіщо дзвонить!.. щоб скликати сусідів! щоб вони нас роздерли!..

— Гучніше!.. гучніше!.. потолоч!

Біс її бери!.. нехай дзеньдзеленькає!.. а які міни корчить водночас! розпачливі! голівка маленька, та розпухла отак-от! і вся в зморшках!.. жовтих!.. червоних!.. зелених!

— Ховайтеся в метро, курко вискубана! замість дзвонити!.. так буде краще!.. усі сусіди померли!

Надриваю горло!.. але уа-уа! уа-уа! сирени!.. повні вуха!.. отак!.. усюди сирени!.. більше, ніж цієї ночі, це певно… буде денний наліт… вони казали, вже кілька місяців, як попереджали!.. але в небі жодного літака!.. ах, дивлюсь я на небо!.. хоч би яка хмарка!.. буде чудова днина… Омлетина захекалася… уже несила, припиняє дзень-дзелень!.. я тримаюся за стінку, просуваюся… не прудко!.. але просуваюся!.. крок! ще один!.. доходжу до Омлетини!.. впритул!

— Омлетино! стрибай… кажу їй… стрибай, гівнючко!.. якщо вони прийдуть, то тебе пошинкують! шкуру здеруть! проси Бога, щоб їх трясця схопила, щоб вони все метро засрали!.. і там і загрузли!.. дай-но мені дзвіночка!..

Вириваю у неї з рук!.. вдало!.. різким рухом!

— Ходімо з нами! не стовбич тут!.. дзвіночок у мене буде! годі гратися! а то приб'ю ним!.. ану, забери!..

Не наважується…

Ага, придивляється… остерігається!..

— Ану йди по мітлу, Туазелько! і вимети всю авеню!.. чисто вимети! бач, як тут брудно!.. бач, скільки папірців?.. вимети все!

Це наказ!.. не жарти!.. але мітла? де мітла?

— А де мітла, докторе?

От де притичина!.. я віддаю накази, а не роздаю причандалля!

— Ти гарна любка, гарна курва! підметеш вулицю, приходь!.. зрадниця! у метро!

В очах пливе… все в очах пливе… стінка пливе… спираюся, все пливе… вітрина… вітрина хилиться… це саме те місце, точно те місце, де мені стало так зле…

— У вас є мітла, докторе?

Бачить, як мене хитає, підбігає, висмикує на льоту!.. дзвіночок!.. ти ба, яка метка, от відьма! і тікає!.. ага, недалеко!.. два… три кроки… я поворухнутися не можу, бо все пливе… і тремчу… але все одно точний!.. ви помітили? усе одно точний!.. усвідомлюєте? те місце! точно те місце, де мені стало так зле… напроти Жюля… точніше, біля майстерні Жюля… між липою і вітряком… не хочу, щоб Омлетина стояла поряд… здасть нас сусідам!.. це її намір!.. коли вони прийдуть!.. усе, на що здатна ця потолоч, — зрада.

— Ходи, Туазель! ходи!..

Не хоче!.. знову дзвонить у дзвіночок!..

— Поглянь у небо! поглянь, Туазель!

— Там нічого немає! нічого немає!

— Та є!

Шкандибаю туди… мало не гримаю додолу… вона мене бадьорить… торкаюся до дзвіночка… хочу забрати!.. дулі!.. знову висмикує!..

— От зараза! ти нічого вгорі не побачила?

— Бачила! бачила! горобців, докторе! горобці прилетіли!.. ви не бачите?.. один!.. два!.. три горобці!.. і голуби!..

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века