Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Отож, усе зваживши, ба навіть обміркувавши, ні слова, ви не дізнаєтесь нічого! ні міста… ні місця… хоч приблизно… нічого!.. навіть про бриніння атмосфери… шелестіння верхів'їв… регіт мартинів на вітрі… шерех сніжинок… бо ж вони шерехтять!.. а вам зась!.. ні поховального дзень-дзеня… ні цвинтарних дзвонів… ні дзвіночків… я про цвинтар не навмисно… совине ухання… я про сов не навмисно… тут навколо ліси… і десь далеко, ген у далині, кораблі… я про кораблі не навмисно… і сирени нічні й денні… Ох, я романтизую не навмисно… Ви б прийшли й сказали: «Так! Він не бреше!» нарешті правду каже! Правду каже! От покидьок! вєрно! Нахристосити його! мученик! і музики! Насмілився! Наважився!.. Беру на зуб!

— На палю його!

Ви тільки це і знаєте!..

— Нехай! нехай! але спочатку два слова, пане президенте! два слова! Я міркую з президентом, я не з вами розмовляю! Я навіть з Лавалем розмовляв! Я його лікував! Я знаю, як говорити з президентами! З усіма президентами! Звертатись треба якомога вище! Мати померла з туги на самоті, на лаві на авеню Кліші, поки ви наліво і направо… і що? і що? Мені більше нікуди повертатися… у моїй квартирі на вулиці Ґавено шістнадцять разів мінялись пожильці… я вам казав про це на сторінці X! Y! Z! восьмий поверх, двері ліворуч!.. усе винесли, піди глянь! зашморгнули! пограбували! потрощили! страм без строку! Зачекайте з Історією! Це не все! Я теж Історія! Дошка для запису жахів! Та що там квартира на Ґавено, вона завжди була мені байдужа! Це тільки щоб вам дошкулити! зловісним вам усім злодюгам! і по одному, і всім разом! домудрували — «довічна конфіскація»! так тепер я вас люблю досмертно! як казав отой, що, схоже, забув прийти, мій так званий «чистильник[58]», гордий зі свого автомата шпанюк, сп'янілий від «мені нічо не буде», переможець у «жовтого карлика[59]», дістав би мого копняка, аби трапився: помста неминуча!

А візьміть мою матір, її житло на вулиці Терези, 14, де вона мешкала років із сорок, я хотів був довідатися… О-ля-ля, відповіли мені, там дуже порядні люди… «обачніше! обачніше!» а потім десь по двох тижнях: «Ваша мати померла на лаві… от і все! і мовчіть!»… Отакі новини з далекого звіддаля… усі таємниці, що чекать… вас чекають… чекайте сто років, Ленотре[60], доки всі, хто мене знає, повмирають…

Я сто років не чекатиму, дулі з маком!

Я відхилю завісу над усім, і одним махом! і кружляйте у вальсі! Я син пасажу Шуазель за школою і вихованням! син Пюто завдяки пані Жуо, моїй годувальниці (проїзд Бержер), і син Курбевуа, де народився. Ніякої вини за матір'ю нема, без сумніву, і по факту, і по душі, як і за мною! Прошу дуже! Я пустився навтьоки, довелося, месники були напоготові, юрмилися й били копитом у мене під вікном… сотнями! тисячами! готові все спалити, а сусідів пошматувати! бо вони там теж були! і бачили! шал! хитруни передбачення! весь поверх, весь будинок намірялися… вони б половину Гірки висадили в повітря! Вибухівку вже були заклали! месники з підпілля! бочки! вибухівку! бікфордів шнур! і бах! Убили б Арлетту, убили б Бебера, убили б Жюля Ларпанта[61], щоб нічого не напатякав… убили б консьєржку…

Оргія, погодьтесь! Кров! кілолітрами! Якби лишився, то було б масове безумство! скільки життів порятував тільки тому, що дременув!.. Коли лють у небесах (треба було чути ті єроплани!), тоді вона фатально на землі й під нею! у глибині аж до тунелів водостоку! і в усіх умах! та що там єроплани! вагони метро, повні бомб! Гуркіт, лють, залізяччя! і все інше! «Летючі фортеці»! так їх назвали… хіба не знаки кінця світу? «Летючі фортеці»?.. Приємно, що «фортеці»!.. Гуркотіли, скреготали на все небо сотнями й тисячами диявольських кастаньєт!

— Він злякався, сказали, написали, зважилися!

— Я врятував двісті двадцять душ, бо дременув! (Вони б уже тепер не дзявкали!) Не кажучи про статуї у скверах, які всі вимагають розтрощити, але маю право на одну, скромну з тону, не золоту, але серйозну і зворушливу.


Він поїхав, ми живемо,Наш жертовний Фердінан.


На площі Дерер.

— Злякався, що йому кров пустять! це найбільший закид… Він сам, а нас тисячі! (додайте месника-гравця в «жовтого карлика»). Його наздогнали біля скверу Вовенара і пошинкували на вулиці Феваля!

Гей, утихомиртесь!.. За і проти!.. Люди в пору гону жорстокості, це всі комуністи, як є! «Увсевірячі»! у міражі, тельбухи, кістки, усе ковтають! Причастя без хліба, гаряче і м'ясне! Отак! Слава Ісусу! на дві тисячі літ!

— Злякався! злякався!

Я поїхав із чистої люб'язності, лицарства, сусідського альтруїтарства! правда! правда! доказ: статуя! аби нікого замість мене не розіпнулили! не пошинкували! абощо! Великі зрушення достоту! Аби затримався на тиждень, їх тисяча убивць набігла б: триста тисяч! загроза безладу! Штурмують мій будинок… Вибивають двері… хапають… тягнуть на мордування… на палю? вам це ніщо! шматування теж!.. четвертування й поготів!.. Ешафот! Ку-ку! Шибениця? Кульбіт із перекидом! Гойдалка! Я ж бачу, як вас реготи беруть! як ви качаєтесь зі сміху!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века