Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Ох, змагатися з вами! де снаги узяти? Куди мені до ваших чеснот! Випроби зламали мене, це правда… втім, я знову про маму… не можу звикнути до суму… її поховали на Пер-Лашез, ділянка 20, ряд 14… Якби мені «перепустку»… щоб тільки на могилу подивитись…

Усе відбулося якось… вона так і не знала, що мене спіткало… я принесу їй горщик маргариток… її улюблених маргариток… Маргарита Луїза Селін-Ґію… Померла з туги за мною і від сердечної втоми… від аритмії, від тривоги… від усіх «розмов»… уявіть собі людей на авеню Кліші!.. лави… громадська думка!..

Вона так і не дізналась, що зі мною сталося… того вечора вона пішла, рушила вулицею Дюрантена, потім спустилася до вулиці Ламарка… і потім усе, назавжди… не спала кілька місяців… Вона завжди мало спала… тепер вже спить… Була, як я, дбайлива, аж надто клопітлива… Вона так особливо сміялася, тихенько, а в мене сміх гучний… Як доказ, у підвалі каземату, не думайте, я теж сміюся, якщо хочу, коли про вас згадаю, о, чарівні, як вас корчі скрутять, як ви захвицаєте, коли заграє флейта оту мелодію згори, вам ще невідому… Сміх або властивий вам, або його нема… Я бачив, як вона хихоче над мереживом — малійським, брюзьким, над тонким павутинням, вузликами, плетивом, моя мама, псувала собі зір… і виникали велетенські покривала, райські хащі, граціозні вигини… філігранні візерунки… яких тепер уже ніхто не розуміє!.. все відійшло з Епохою!.. залегке… Прекрасною!.. то музика без нот, без звуку… усе в очах… вона була такою… мало не осліпла під кінець… шістдесят років над мереживом!.. Я спадкував слабкі очі, тільки що — сльози, від червоного, від сірого, від холоду… Ледве пишу… ох, я теж засну! як надійде час супокою!.. який я заслужив… «Недостойний!», більш як недостойний! зрадник! тринди-ринди! ніхто не відверне моєї смерті! Конфіскувати! все! До люлі! Я виграв!

Якби мені «перепустку» на Пер-Лашез, побачити надгробок, напис… Ох, яке зухвальство! аж задихаються! Гівнюк! волають, геть з Батьківщини!.. Мене? Та я ж з Курбевуа! самі з якихось купогноївок, які ніколи не з'являться на мапі! з півстепової тоскної глухомані без електрики! без туалетів! без боліт! без грамоти! Моя пиха, моя погибель! побачите! побачите звірство цих виродків! якщо я вмру, то від подиву! щоб усе можна!.. учорашні підніжки!..

Вони знають тільки брутальні слова.

Досить з мене таких д'Ортензій! І сороміцьких пропозицій крізь ґрати, отут! на світанку!

— Я — Людовік XV! Я — Людовік XV! старий чортяко! люби мене!

Незвичайні слова.

— Йди поцілуй мене, розбійнику! Лілія! Франція і всі колонії! Дюбуа врядує[62]!

Це його точні слова.

Лізе зі своїми маніями! Навмисно підісланий з Парижа, з Нервової набережної…

— А потім тобі зітнуть голову!

Хоч цей не золотить пігулку, він воліє мою дупу, а потім голову!..

От кого вони мені підсилають, усі ті асесорки з Нервової набережної в Парижі!.. наполохати святих у казематі! у формі ектоплазми! для цього потрібна буремна епоха!

— Я молитовствую! кричу я. Я молитовствую!

Хреста на себе покладаю… Зникни! Зникни!

Регоче.

Я знову впокорююся.

— В ім'я великого Помпона! волаю я… Сильнішого від Бога!

Тепер він уклякає… зникає на три… чотири хвилини…

— Гей, Бразіяку, досить тирад! хіба він не трохи більше потерпів?

— Та відчепіться зі своїм Бразіяком! Він навіть застудитися не встиг, тепленького і розстріляли! а я роками скнію в казематі з морськими котиками праворуч, ліворуч, напроти, яких терпіть несила! і сторожу із сюрчками теж! А ще д’Ортензія і дорікання! і виття, яким відлунюють всі стіни! сирени, цвинтарні дзвони! Навіть за мого стану падіння це нестерпно, несказанно! крім сміху, звісно!

А Андре-флюгер[63] шпетний і дотепний, теж сміливець! жертва! замурований! тринди-ринди! оперетка чи ні? а пан Аєр де Віньєт[64]?

О, та вони збіса зручно влаштувалися! Честь і справедливість у готелі «Рітц» і на Вандомській площі! Піднесімо келих! Піднесімо другий! Колона бронзова й висока, та їм із неї не стрибати!

— Не судилося мені міністром стати!

— А кардинал Ла Балю? А Бланкі на Мон-Сен-Мішель?

Ах, якщо ви покликаєтеся на Історію! у всі епохи було доста невільників! їй-бо'! їй-бо'! ото дурничка! А Барбес? А ще Латюд[65]? А Ріп ван Вінкле з бородою[66]? І пан Капет! кати в Парижі не нудились! чимало мали! кого збезмакітрили, кого розчетверили, кого надибили! зокропили! ви з якої секти будете? до якого сповідку належите? три чверті? цинкова сіль? половина? вазелін? ні за, ні проти? зизоокі? флюгери? Мурня! Зигзагність уподобань?..

Гаразд, кілька слів, по-дружньому… засторога, необхідна саме зараз… погляньте на ґрати!.. тисячі, правда ж? мільйони людей за ґратами в усі часи!.. і мільйони ще там будуть!.. Пора б уже доперти, що так треба, бо така потреба, з неба… Але де там! Зойки зусібіч! Волання! Страшні біди! Драми!

— Абсурд! Рачки, дітки! І поготів! Рачки! Не зітхати! Прийшла тваринна ера! І що? Зооантропологія! Поповзом або смерть!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века