Феєрія для іншого разу

От голоси свідомості… у буцегарні добре мислиться!.. якби ще той не волав за стінкою… не знаю, що його мордує… «Єоп! Єоп!»… безперестанку!.. вночі ще гірше!.. після відбою завжди гірше… шоста вечора… дзвякання, валування псів, кладовище зачиняється, сторожа, на всі п'ять поверхів дрижать залізні сходи, передають ключі, все залізяччя! двічі й іще двічі три тисячі дверей, три оберти! в усю висоту! крак! крак! шістнадцять переходів! Я не зумисно! цвинтар зачиняється, ми теж! ковчег, весь запечатаний і зашпарований, повільно входить в ніч… Тюрма як корабель, вона пливе… ніч не вульгарна дама… говорить до вас лише в третій особі…

— Чи він на сутенерство збився о такій порі!..

Ви слухаєте, кажете: це я! а надто опівночі… Зважте, майже завжди опівночі перед очима жінчина сестра… обставини… це життєва трудність — щось витягати з випадковості… розплутувати… Я її не бачив роки й роки… і за кілька днів перед від'їздом, на початку червня, союзники уже були в Руані… сорок четвертий… уявляєте клімат!.. повсюди вбивці!.. тобто мене убивці!.. на всіх вулицях довкола… на чатах… по черзі… двоє, троє тут!.. двоє, троє там!.. а постава!.. От на розі вулиці Ермет чотири туареги в рединготах… Уявіть… і бурнус поверх! і шпори, і тюрбани!.. Коли я йшов повз них, вони нишпорили… у складках бурнусів!.. Власне, я не мав потреби кудись іти… Просто вигадав собі… Зійшов до вулиці Абес… звична прогулянка… я оглядав аванпости… тільки «вистежуваним» був я… ворог… я розумію, вас це засмутило… Іще один, геть дивний, на площі Вентімільї годинами чигав на мене… годинами… появи… на площі Вентімільї… об'їзд на мотоциклі… маршрутом автобуса AJ[105]… Стежив назирці з пісуара… я гальмував… він утікав!.. Я згодом наздогнав його… він мав жовту сатинову маску… сховався в брамі… зник!.. дивно почуватися ворогом… у себе вдома! це нестерпно… це неймовірно… Я йшов, аби переконатись, що це правда… що на мене звідусіль чигають… коли мене побачать, то нишпорять в кишенях… від зграї до зграї… переважно іноземці, дунайські пики чи зі східного базару… а ще жінки і психи… з божевільними очима… от вам тріада нашої доби — хто судить, хто розстрілює, хто нівечить: жінка, псих і чужоземець… все навпаки, зрештою, Диявол… мрійте!

Стривайте, я відволікся від своєї оповіді!.. Замріявся! Я був згадав про жінчину сестру!.. Я піднімався вулицею Равіньяна, настрій невеселий, похмурий, скажімо… піднімався вулицею Равіньяна, чую, хтось гукає, агов!.. я такого не люблю!.. озираюся.

— Марі-Луїза!

Ах, кажу, це ти! Обнімаємося… Я її цілую… Хочу, аби ви почули! від усього серця… і відразу… ніби спішила сказати, що мала на думці… вона була трохи в курсі подій… переважно.

— Ах, якби ти був лишився з нами!..

Це вона про Лондон у кінці сімнадцятого року…

— От бачиш, Луї, от бачиш!..

Докори… і сльози… моє ім'я для найближчих: Луї.

— Жаніна б не померла!

Її сестра Жаніна… ми розпрощалися давно… Ми розійшлися на Лайчестерській площі… покинуті — вона з сестрою… Я знову бачу дерево, лаву, квіти… горобців… незабудки, герань… це в серці Лондона, ви ж знаєте?.. покинуті напризволяще, зосиротілі чоловіком… Я не художник, але маю пам'ять на квіти… Жаніна… Марі-Луїза… справжні дами… вони перед очима… клумба… й довкола рух… яскраво-червоні велетні-автобуси… і «вербувальники» червоні! сержанти!.. усе в русі! в русі!.. і музика!.. життя — це візерунки, те, що чітко записано, вартує мало, прозорість важливіша… мереживо Часу, як мовиться… «біле» мереживо, власне, ви ж знаєте? тонке-тонке! з прядки, чутливе, хто доторкнеться, то порве!.. і його вже не відновиш… от вам і молодість!.. незабудки, герань, лава й кінець… летіть, горобчики!.. таке тонке мереживо…

Я вирвався тоді з резону, осмислено, так би мовити, з міркувань чесності й моралі, я бачив своє майбутнє вже інакше!.. справжнє майбутнє!..

Ти диви! Тюхтій, гівнюк, йолоп! от і здохни, міркувальнику! Ми розуміли одне одного, цього достатньо! Жаніна, Марі-Луїза і я сам! Розумітися, от і все! Це більше, ніж Земля і янголи, й мільярди зорепадів, і мерехтіння, та що поробиш! бідненькі ми! трати Всесвіту — то не про нас!.. тоді як Марі-Луїза, Жаніна… це мій в житті єдиний злочин, один-єдиний, справжній… як покинув своячечок своїх, бідних дівчаток, у листопаді сімнадцятого… а не якихось там креветок-крутійок!.. ах, де там, ні! квітчастих лялечок! гарненькі личка!.. блиск! свіжість! бісики!.. одна чорнява і вуста!.. Марі-Луїза! гнучка і жвава, плечі, все! майже циганка… стегна — на ногах не встоїш, так би мовити… Жаніна золотиста… як вони разом танцювали у «Сіросі», кружляли у вальсі, аж столики самі совалися… і всім клуб-менам дихання спирало… і келихи удрузки!.. і пляшки! уже пізніше це стали називати «сексапільністю», усі аж дрижали… дурні незграби! що вони бачили! тепер жінки уже не ті! столи уже не обертаються і голови вже обертом не йдуть… турботи все перебирають, підбирають!.. усмішки, трам-пам-пам!

Ах, ці картання! Ах, споминання!

— Гей, годі копирсатись! кінчайте! паска не забрали! Віддавайте кінці! Вішайтеся! он і бантина! отам! над головою!