Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Слід визнати, якби був час…

Тюремники вже не дивляться у вічко… бувало, тижнями чигали… тижнями… А потім знудились… на чому мене заскакувати… не курю, не метушуся… укляк на гнилій дупі… взимку, влітку… Та я, вважай, «взірцевий в'язень», хіба що часом трохи заспіваю, чи виголошу інвективу, чи вилаю «несамовитого» за стінкою… щоб макітру не трощив собі… Тільки для промивань я гавкаю!.. і вся швора враз гавкає й собі! «Гав! Гав!» і вся наволоч! із автоматами! і з ношами! Моя взяла!.. а як не гавкаю, то міг би й у петлю!.. ніхто ж не дивиться!.. вже цілу вічність, слід визнати! Ох, все міркую… визнаю… вішання мені знайоме… я вже вам про це казав два слова… ви собі не уявляєте, скільки це часу і мороки, щоб зняти вішальника!.. Штука не з простих!.. Доводилося по роботі, кажу вам… як лікар для «цивільного стану», скільки довідок підписав про самогубців! яких цілком іще б порятували, якби навколо люди не такі тупі, не такі байдужі… сусіди знизу… згори… це річ відома! Я вже розповідав… Не буду сам себе перечитувати!.. Присяжний лікар в Уй, Ла Гаренн, Кар'єр… кантон Аржантей Версальського округу… Я, лікар такий-то, такого-то числа, свідчу смерть через удушення такого-то чи такої-то… найчастіше вже на другий день! чи навіть на третій!.. Знаєте пісеньку?


Поліз у петлю хлопець,Бо ніжне серце мав


Ду-ду-ду-ду! та ні: поліз!..


Повісився на гілці У лісі Сен-Жермен!


Годинами! днями висіли!

Воно відразу ніколи не з'ясовувалося. У вішальників сильна відрижка, такий собі гик… якщо ви неподалік, то здивовані… неспокійні… думаєте: вода в раковині! чи в трубах щось гуде… Гучний густий гик, гротескний… це треба почути! Я чув… Не скажу де… І кожен сам собі гадає… сусіди думають: «Це щось у водогоні»… женуть від себе думку… хай потім! згодом!.. страх… години минають, доки хтось наважиться… спочатку стукають… грюкають… виламують двері! дивляться, а там кінець! Потім ви приходите, як дурень, констатувати смерть… і бачите голову подвійно, потрійно, чорну, синю!.. а з рота завтовшки з руку язик… червоний! зелений! висолоплений!.. отакий завтовшки! Кілька годин вже минуло!.. Отож, зважте, я в казематі під завивання з шістнадцятої і з сімдесят четвертої! ще й двадцять четвертої!.. Мав би більше часу!.. один лише, той, що головою в стіну, той заглушить усі гики!.. Він голови не розкраює! нічого не ранить! але голосистий! тхори! віслюки! барани! прощення! А «дисциплінарна» камера! дванадцята! коли вбивають!.. коли ґвалтують, ото, клянусь вам, жахлива мить! Хоч би четверо, п'ятеро повісилися враз, ніхто б не почув, усе б перекрилося і заглушилося! усе! Цим виттям, мов на бійні! я і сам би, зважте, коли б заверещав, як різана свиня, вони б відразу не прибігли… доки всіх розбудили б! лазарет!.. ах, мав би час! і навіть щоб воскреснути! (жарт!)

— А Арлетта?.. А Бебер?.. А Жаніна?.. мій душевний тягар?

— Він лукавить! викручується! Серун! Маріонетка!

— О, інвективи! у мене на них імунітет!.. подумайте, випроби!.. я більш не чую! ви мене не знітите, я вас люблю!.. Хочу вас знов побачити… Поговорити про таємне… ви почуєте… чутлива справа… секрет… на вухо! кілька слів… так треба!.. Якщо я вмру без цього… о, бідні люди! і віками вам буде невтямки… невже він нас увів в оману? чи не ввів? він нас розважив? чи забив нам памороки? га? витівки? фарс? тоді як вас зустрівши, шепну вам щось пікантне… Ох, і буде ж у вас вираз, якщо сам-на-сам!.. Теж хочу посміятися хоч трохи… тепер моя черга!.. моя!.. як на каруселі!.. не все ж вам!


Аж ось тітка Естрема і маленький Лео!..Аж оце Клементина і славненький Тото!


Їй-богу! я вас знайду! справа честі! хоч би й у формі гнилих кавалків! посинілих тельбухів, з жалюгідним тваром, я вас знайду! навіть якщо вас розчавило танками, подерло, попалило напалмом, я вас знайду! я найвірніший у почуттях!.. навіть якщо вас стовкло у ступі, ваш будинок упав, ви під ним, я розворушу ваш порох, як Ейнар своє зруйноване бістро!.. Ви собі не уявляєте, який я запеклий! матиму спеціальний жезл — скіпетр для помийниці… з гаком на кінці!.. я вас знайду і підчеплю… ваш попіл просію крізь сито… якщо треба! ні перед чим не зупинюся! і навіть якщо ви виживете, миршаві, мізерні, розбещені сп'янінням від іонів… я вас впізнаю!.. нюхом вчую: ви!.. волосся! гар! посмішку теж!.. зухвалу!.. неповторну!.. яка мене гнітила десять років! Вона завмре у вас на тварі!.. О, з-поміж мільйонів обіймаю вас!.. ви усміхаєтесь!.. цілую вдруге!.. радість стрічі! уявляєте… і багато чого станеться! Ах, Трібуле[106]!.. Я не хиблю!.. зустрітися в таких безмежжях!.. диво! таке збентеження… знову разом!..


Чи сказати друзякам,Що забаві кінець?


Жартую!.. Пустую!.. Та лишаюся серйозним!.. серйозність — це моя вілла!.. між нами, довірю дещо з планів на майбутнє… дві служниці… два велосипеди…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века