Читаем Феєрія для іншого разу полностью

— Бачу, куди хилите! не совісно? Сутужно з грішми? У мене теж! Не маю на що жити! Ось гляньте! гляньте! от майстерня! пензлі! фарби! все дорогезне! чим платити? а підставки! а глина! більш не маю глини! страшні витрати! а обслуга! а візок! от зазирніть! схиліться, гляньте!

Вони мусили оглянути його візок! зазираючи у вікно!.. з вулиці… зігнутися удвоє… оглянути його гондолу… нижче! нижче! хай налягають на живіт…

— Нижче! Нижче!

Хто знав, тікали зразу! Мерщій!

— Негідники! скнари! злодії!

Лемент!

— Крадуть у мене час! Крадуть у мене світло! Усе крадуть у мене!

Звісно, на Гірці він почувавсь як удома… народився в шостому номері на розі вулиць Мобеля і Зієма, де мати була пралею, міг на кого хоч нагримати нівроку, весь район, вісімсот тисяч душ, усі, здається, хоч раз зазирнули у вікно до його хижі чи носа в жалюзі встромили…

Тепер це все легенда… нікого на Гірці не боявся… ніхто не був таким уродженцем Момартру… барвистішим, ніж він… і його мати, й батько теж… «Хай живе! Душа! Я все тут обісцяв з дитинства! Якщо ти не звідси, чухрай до свого собору Бога й матері!» Отака пристрасть наших днів! Запеклість колориту! До неба зась! Усе на землі! Уособлення монмартрського фольклору, той Жюль! А як ним зловживав! запекло!.. Сам себе слухав, свою «програму», як одкоша давав котромусь з чемних!.. з цілком приязних!.. до сліз доводив! такий мав ґандж!.. а як хотів, то вмів зачарувати!.. сам знав своє обдарування… як звабити, наприклад… тембр, голос, все!.. Грав на емоціях! Я знаю, бувало, підігравав йому самою лівою, бо він мав піаніно!.. напіврозвалене… та ще бриньчало… Ах, музикант!.. та чим він дивував, то флюгельгорном! флюгельгорном!.. правдивий віртуоз!.. і не малим, із кислим звуком… ні! а великим! із м'яким звучанням… імпровізував з нічого, з далекого відлуння кількох нот… щемкі мелодії… з відлуння дзвонів знизу, з боку Батіньоля… чи жвавенькі мотивчики… а потім інші, мелодійні, замріяні… колискові… Ах, умів причарувати! Хто б подумав… Обрубок у бруді, тільки глянути?.. не люб'язний?.. а тут флюгельгорн, а тут шарм, ви б уявили?.. я от уявляю, отут, у казематі! Ще чую свій акомпанемент лівою рукою… наші концерти!..

І річ не тільки в алкоголі чи в тому, що він труївся фарбами… та манія лизати фарби!.. ні!.. це ще не пояснення…

— Язик, друже мій!.. язик!

Хотів, аби я захоплювався його язиком, показував мені… язика… довгого… довгого, як у вішальника… ото ж то й добре грав на флюгельгорні!.. він так вважав!.. язик!.. язик!.. що він ним виробляв!.. Ушестеро міг скласти!.. увосьмеро!.. краї загорнути!.. кінчик!..

— Усе в язику!..

Ото ж то пустощі так швидко починалися, як він давав уроки гри на флюгельгорні! язиком! Дівчата хотіли вчитися на флюгельгорні! на флюгельгорні вигравати, гарненькі модельки!

— Тримай язик, як я! дивись, отак! Роби так язиком!

І вкручував глибокого цілунка! Гай-гай, Ромео — то лиш жалюгідний дівич! троянд драбина! смертельний подвиг! он поглянь на Жюля у візку і на його уроки гри на флюгельгорні! от забавлявся! ото життя!

— Отак язиком, отак! тепер ти! Ось дивись!

І Джульєтти на канапі! і свіжі, й тремтливі! ще й голісінькі! і шістнадцяти не буде! п'ятнадцять!.. на флюгельгорні! з закрученими язичками… вльооо!… вльооо! наче нявчать.

А той немитий опецьок іще скиглив!

Не заперечую, він був нещасний, визнаю! визнаю! він шукав ласки… що ж! але коли він мене пантеличив, можна сказати, і я кажу, це коли шукав, із ким злягтися, та не з гарненькою й пухкенькою!.. де там! ні! з якоюсь рум'яненькою гарненькою красунечкою!.. аякже! западав на незугарну, з відхаркуванням!.. що тільки-но з лікарні, ще й недолікована… Овва! Оце мене обурювало! Мене — лікаря, анатоміста, гігієніста! фетишиста досконалих тіл! мене це не обходило, звичайно! але обурювало!

Бачите, які в нас різні смаки!

Йому світ клином зійшовся на Мандаринці! на його Мандаринці!

— Та тобі аби м'ясо! Чав! Чав!.. і далі ляпав красунь по сідничках!.. зі злістю!.. а ті собі тішилися! визнаю! визнаю! ще й хвицали! пирскали! стегнами колихали!.. здригались!.. повні снаги!

Він проголошував:

— Цих дівчаток вигодувано на тістечках Сент-Оноре, на вершках! на вершках!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века