— Бачу, куди хилите! не совісно? Сутужно з грішми? У мене теж! Не маю на що жити! Ось гляньте! гляньте! от майстерня! пензлі! фарби! все дорогезне! чим платити? а підставки! а глина! більш не маю глини! страшні витрати! а обслуга! а візок! от зазирніть! схиліться, гляньте!
Вони мусили оглянути його візок! зазираючи у вікно!.. з вулиці… зігнутися удвоє… оглянути його гондолу… нижче! нижче! хай налягають на живіт…
— Нижче! Нижче!
Хто знав, тікали зразу! Мерщій!
— Негідники! скнари! злодії!
Лемент!
— Крадуть у мене час! Крадуть у мене світло! Усе крадуть у мене!
Звісно, на Гірці він почувавсь як удома… народився в шостому номері на розі вулиць Мобеля і Зієма, де мати була пралею, міг на кого хоч нагримати нівроку, весь район, вісімсот тисяч душ, усі, здається, хоч раз зазирнули у вікно до його хижі чи носа в жалюзі встромили…
Тепер це все легенда… нікого на Гірці не боявся… ніхто не був таким уродженцем Момартру… барвистішим, ніж він… і його мати, й батько теж… «Хай живе! Душа! Я все тут обісцяв з дитинства! Якщо ти не звідси, чухрай до свого собору Бога й матері!» Отака пристрасть наших днів! Запеклість колориту! До неба зась! Усе на землі! Уособлення монмартрського фольклору, той Жюль! А як ним зловживав! запекло!.. Сам себе слухав, свою «програму», як одкоша давав котромусь з чемних!.. з цілком приязних!.. до сліз доводив! такий мав ґандж!.. а як хотів, то вмів зачарувати!.. сам знав своє обдарування… як звабити, наприклад… тембр, голос, все!.. Грав на емоціях! Я знаю, бувало, підігравав йому самою лівою, бо він мав піаніно!.. напіврозвалене… та ще бриньчало… Ах, музикант!.. та чим він дивував, то флюгельгорном! флюгельгорном!.. правдивий віртуоз!.. і не малим, із кислим звуком… ні! а великим! із м'яким звучанням… імпровізував з нічого, з далекого відлуння кількох нот… щемкі мелодії… з відлуння дзвонів знизу, з боку Батіньоля… чи жвавенькі мотивчики… а потім інші, мелодійні, замріяні… колискові… Ах, умів причарувати! Хто б подумав… Обрубок у бруді, тільки глянути?.. не люб'язний?.. а тут флюгельгорн, а тут шарм, ви б уявили?.. я от уявляю, отут, у казематі! Ще чую свій акомпанемент лівою рукою… наші концерти!..
І річ не тільки в алкоголі чи в тому, що він труївся фарбами… та манія лизати фарби!.. ні!.. це ще не пояснення…
— Язик, друже мій!.. язик!
Хотів, аби я захоплювався його язиком, показував мені… язика… довгого… довгого, як у вішальника… ото ж то й добре грав на флюгельгорні!.. він так вважав!.. язик!.. язик!.. що він ним виробляв!.. Ушестеро міг скласти!.. увосьмеро!.. краї загорнути!.. кінчик!..
— Усе в язику!..
Ото ж то пустощі так швидко починалися, як він давав уроки гри на флюгельгорні! язиком! Дівчата хотіли вчитися на флюгельгорні! на флюгельгорні вигравати, гарненькі модельки!
— Тримай язик, як я! дивись, отак! Роби так язиком!
І вкручував глибокого цілунка! Гай-гай, Ромео — то лиш жалюгідний дівич! троянд драбина! смертельний подвиг! он поглянь на Жюля у візку і на його уроки гри на флюгельгорні! от забавлявся! ото життя!
— Отак язиком, отак! тепер ти! Ось дивись!
І Джульєтти на канапі! і свіжі, й тремтливі! ще й голісінькі! і шістнадцяти не буде! п'ятнадцять!.. на флюгельгорні! з закрученими язичками…
А той немитий опецьок іще скиглив!
Не заперечую, він був нещасний, визнаю! визнаю! він шукав ласки… що ж! але коли він мене пантеличив, можна сказати, і я кажу, це коли шукав, із ким злягтися, та не з гарненькою й пухкенькою!.. де там! ні! з якоюсь рум'яненькою гарненькою красунечкою!.. аякже! западав на незугарну, з відхаркуванням!.. що тільки-но з лікарні, ще й недолікована… Овва! Оце мене обурювало! Мене — лікаря, анатоміста, гігієніста! фетишиста досконалих тіл! мене це не обходило, звичайно! але обурювало!
Бачите, які в нас різні смаки!
Йому світ клином зійшовся на Мандаринці! на його Мандаринці!
— Та тобі аби м'ясо!
Він проголошував:
— Цих дівчаток вигодувано на тістечках Сент-Оноре, на вершках! на вершках!