Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Але от коли було вже не до сміху, тобто я маю на увазі геть не до сміху, як він надокучливо, мов папуга, мені так здавалося, це коли він починав нарікати на любасок, мовляв, які вони до нього безсердечні!.. що гидують ним! і так далі, і так далі!.. це при тому, що від них відбою не було, звиняйте!.. просилися, щоб їх намалював! а він іще й перебирав!.. і без плати!.. а гарненькі!.. а граційні!.. Будь здоров! Щоправда, мав особливий смак, йому непоказні, зачухані, щоб ребрами світили… А як малював гарних, квітучих, у тілі, то асоціював зі мною, з танцівницями… дратувався… не любив здорових!.. та тішився ще й як! і не вуличними, а свіжими-гарними! і з пристойних родин!.. з чудовим відтінком шкіри… добре вгодованими… хоч і воєнний час! і повторюю: не за гроші себе пропонували Жюлю, а з пустощів… голими! та ще й у яких позах! гай-гай! під його масні жарти! хіба не збудливо! не те що вдома…

— Ах, месьє Жюль! Ах, месьє Жюль!

Ще й подружок приводили… Удвох! утрьох бувало позували!.. пустотливі дівчатка!.. він їх зачаровував! їй-бо!..

— Та ти чарівник, ти — як фея Карабосса!

Це я йому казав.

Що соромнітніші жарти він утинав, то ревніше вони здригалися і зойкали! Я й сам, бувало, торопів, додуматися до таких брудних фантазій!

— Ти їх повідлякуєш!

Та вони знову приходили! Зачаровані!

Він міг мені докорити за очі! за пустотливі руки… От харцизяка!.. У самого повен диван цілух, приязних і голих… а не шмаркатих і вошивих шльондр! Де там!.. Освічені! З хорошими манерами! У родинах служниці, автомобілі, коні!.. і це в воєнний час! Регочуть на все горло від Жюлевих вигадок! вихиляються! захлинаються! а які жваві, стрункі, гнучкі тілом!.. рвійні!.. я цінував усе, як лікар, достоту!.. бездоганний епідерміс! рожеве чи матове тіло!.. молодість!.. позувати Жюлю в шістнадцять років! Схоже, у нього побували учениці всіх ліцеїв… ваба гріховного лігва… Распутін! Він їх карав! за непослух!

— Наступного разу з тістечками! Сент-Оноре! Діставайте де хочете, кокоточки мої!

Іншим разом ананас!.. Іншим разом ромова баба! зі справжнім ромом!

— Грошики у вас є, грошики є!

— Бач воно як! Усе беруть до серця, все виконують! Зачакловані!

— Та вони приходять на забаву, отакої! Щоб їм там полоскотало! Дурепи!

— Звісно! Звісно! Тобі аби піхви! Звісно!

Ні на шеляг вдячності! Та й звідки, коли він западав не на здорових, а на охлялих, худорлявих… І поготів!..

Смак.

— А оцю я бачу в каоліні! У дрезденському, чуєш? Зроблю форми, тільки почну! А обпечу пізніше! Чуєш? пізніше! коли матиму свою піч!

Своя піч!

— Відхаркуєш, Мандаринко? червоним? жовтим? сірим?.. скоро?

Питання.

Його улюблена Мандаринка худюща, млява, негарна, з хронічним кашлем…

— Скоро?

Приходила часто, але за гонорар! Жюлева натурниця! постійна! Три луїдори за один сеанс!.. Жила далеко, десь аж за площею Нації, доводилося на метро! годинами в метро, Мандаринка! а повітряні тривоги! Якось на цілий день… чи майже… приходила опівночі… спали разом… Я вважав, йому навіщо ревнувати, мої очі, моє те та се!.. Він не був обділений!.. Любив туберкульозних, як Мандаринка! А ще епілептичок! Я її лікував… власне, трохи… гарденал, ретропітуїн… тоді так лікували… краплі… Звісно, ніхто ніколи не дякував!.. А Мандаринка ще та гарпія, напосідала на мене!.. Може, було їй живота надути!.. Усі вони про це шкодують! що їх не чіпають! дітей їм не роблять! Попасся б я на Жюлевому городі, а що йому… та у мене лондонська виправка, даю дамам спокій, я не клієнт… та щодо інших зачарованих, то їх не бракувало, тому чортяці! і гарненьких! Кажу вам! візьміть хоч танцівниць, учениць Арлетти! мав до них пристрасть, відбивав у неї! відбивав! щоб не йшли до неї на заняття!.. щоб під вікном у нього спинялися, базікали, заходили на хвилину, позували… Він на них чекав, чигав… носом чув… вчасно…

— Агов! Агов!

Чіплявся!.. здаля виглядав… Агов! Кармен! Сюди! Жюстіно! Сюди!

А ті вдавали несподіванку…

— Ах, Жюлю! Ах, Жюлю!

Отакі собі «мадмуазель Нітуш»!.. так маніжно, несміло переходили вулицю… похитуючи стегнами, мов істоти іншої породи! не прості жінки, а для Олімпу!.. з тонкими щиколотками, самі тендітні, витончені, чуттєві… наполохані грайливі пташечки, мов у танці! бруком дріботять!.. А авеню Ґавено таки широка! широка і простора авеню!.. жінці перейти не просто, хіба на кізку обернутися! чи корову! щоб перейти авеню Ґавено! Катастрофа!.. хіба що танцівниці!.. перейти авеню!.. То жах для жінки — груба бруківка!.. брід для напівбогинь!.. для створінь… а іншим біда! шкандибають! човг-човг! незграбно дибають, спотикаються!

Дух зла, от тобі Жюль!

— Сюди, дівчатка! сюди!

Жвавість, гнучкість, ото танцівниці! до Жюля лиш стрибок! до його вікна!..

— Роздягайся! Роздягайся! На хвилинку! Тільки олівцем!

Брехливий спокусник!

— Мені замовили! Мені замовили! Дайте заробити!

Зачіпав за саме серце… благодійністю розчулював…

— Ах, Жюлю! Ах, Жюлю!

Компонував їх, як хотів.

— Ти, ногу от сюди! Ти, голову отак!

Переплітав їх.

— Міфологія! Це мої Грації!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века