Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Йому ввижалася помада в мене на губах! примарювалася! На все нарікав, та найгіркіше: скоро геть не стачить глини! витрачає останні грудки!.. жилу закрили, його особливу жилу, єдину «для статуеток» на Гірці! Він знав ту розколину, єдину розколину! тільки він! і Паско Ріо, але той уже помер… у кінці тупика Трене зліва… Ет, мені він не покаже точного місця! навіть мені! вхід до розколини!.. єдина глина, яка йому годиться!..

— Коли всі дурниці скінчаться!.. а ще піч!

Його піч, остання на Гірці!.. може, не зовсім остання, але майже!.. у всякому разі, єдина для такого типу глини… завалилася у тридцять дев'ятому!.. але ж цегла! де взяти цегли! цегла, піч! усього бракувало!

— Формую, воно сохне, все коту під хвіст!

Хоч трохи заробляв гуашами, коли була нагода… клієнти часом зазирали… Але він хотів ліпити й випалювати! тільки з випеченої глини!

— Я буду останнім керамістом!

Відливав у форми просто долі… весь паркет затиканий статуетками… і малював долі, полотно ставив під стінкою… він же не міг малювати на мольберті!.. а ще весь час човгався, вертівся, як дзиґа!.. то до пляшки!.. до лаку!.. тюбика!.. пензлика!.. усе перекидав!.. чавив свої макети… роздирав полотна!

А ще як розлютиться!

— Геть звідси всі!

А коли хто ремствував, то справжня битва! усе тільки летіло! праски! бляшанки з фарбою!.. у вікно! баталія! а потім приносьте купу подарунків… щоб він не сердився… з шампанським… і буль-буль-буль!..


Буль-буль, буль-буль!Отака от парижанка!


Святкова нагода!

І совався по підлозі зигзагами… щоб усі бачили, який він вправний…

— Пливи, моя гондоло!

Чиюсь ногу зачепить! чи живіт! чи горщик!

— Ану вкуси мене за ногу!

А як, бувало, накидався на замовників! З криком! А ще завжди бензин мав під рукою! як розчинник… говорив про піч, про вогонь!.. і бензин під рукою! і курив люльку за люлькою! сигари! жартував з вогнем! митці — то небезпечний вид істот, геть несподівані, хтось скаже, цей спокійний… насправді зовсім ні!.. он знову десь копирсається, щось перемішує… витягає щось із-під канапи… згорток… лист… ставить на місце… до біса, каже, викинути в море! у вікно! Увечері, як закінчував творити, завжди дуже пізно, як хамелеон у візку — жовтий, оранжевий, ліловий, лице у глині… нас було тільки двоє, він і я, на всіх інших він нагримав… нікого… і тільки газова лампа… він ще мав газове освітлення, унизу, під сходами, де колись була кухня… із муфтою, зі свистом… це нагадувало мені пасаж Шуазеля, у нас теж висіли такі лампи в пасажі Шуазеля, тоді освітлення було ще газовим, і безліч ліхтарів… на Масницю в пасажі юрмилися всі замазури з Великих бульварів, щось вигукували, клоуни, арлекіни, маркізи… ціла сарабанда! і тітки, і старці, і молодь! А гамору! Від газу світло не місячне, від газу все мертвотно-зелене і гнітить… гнітить… дивна картина… ніби люди ні мертві, ні живі, ні нічого… Мене зачаровували ті зеленовиді крикуни… їх безліч! на весь пасаж… епоха була інша… Масниця! маскарадні кольори ще гірші, як на Жюлевому виді! а ще й мертвотно-зелений відтінок газового світла… Я описав вам Жюлеву майстерню… справжній капернаум!.. сам винен!.. приступи люті в гондолі… безглузде розкидання бляшанок з фарбами… повсюди глина!.. статуетки! вся майстерня в бруді!.. плюс тюбики фарби… олії!..

— Якби ще й конфеті!

Як на Масницю у Шуазельському пасажі.

— Ніяких конфеті! Мені потрібна піч!

До того ж, я вже казав, він сидів у візку, у своїй гондолі, і між куксами бляшанки з фарбами!.. так зручніше, казав він… але так вовтузився, що геть замащувався в жовте! у барви! у червоне!.. і фарби розливалися калюжею!..

— Я сам собі коробка з фарбами! Хіба не так?

— Так! Так!

— У Рембрандта хіба то барви? От у мене барви!

І відразу за дзеркальце.

Претензії на Рембрандта…

— Та гарний, гарний!

Він сцяв під себе, у візок… не дертися ж йому до ватерклозету самотужки! бо тоді його треба виймати з візка, допомагати, бодай раз на день…

— Але хоч серу не під себе!

Ніби тим пишався.

— Це ти у нас на океанських лайнерах катаєшся!

Закидав мені подорожі, розкоші… супер-люкс!.. що життя мене балувало, що завжди мав, що хотів, а йому судилося під себе сцяти! візок, звісно, протікав… на глину, повно на підлозі, на тюбиках з фарбами.

Він творив імпульсивно, як справжній митець, безугавно, він не міг зупинятись! розумію! розумію!.. доки його б несли на горішній поверх! злочин! натхнення — вередлива річ, сам Бог не знає, наскільки вередлива!.. До того ж від алкоголю він ставав упертим, задирливим! Печінка, шлунок!.. там уже й печінки не було, тільки місце, сам слиз!.. алкогольна губка! і біль, як я торкався! але по-справжньому він гнав химери, коли йшлось про піч!.. ото був артистичний гнів! Він мало не вискакував з візка! візок підскакував із ним, гойдався, мов гондола!

— Я її відбудую, друже! от тільки знайдем цегли! коли уся дурня скінчиться! вся геніальність у глині! у руці! у глині!

Але глина щоб особлива, ота, його глина, його! з його жили! з глинища у тупику Трене, з його таємної розколини… Але туди вже не дістанешся… замурували! Цивільна оборона!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века