Читаем Феєрія для іншого разу полностью

— Безсердечний! кпить з мене…

Чого тільки не пробує!

— Повертайся до Франції!

Ностальгією мене штрикає!.. ви ж знаєте, які вона дає мені простріли!.. давно тужу, що я далеко!.. що не маю пліток, підлот коло себе, навколо своїх, околиці, пройдисвітів, зайд, покидьків, звідників, донощиків… ах, люба Естрема!

Туга така, що гірш, як біль у спині, як злипла дупа, хиткі зуби, драглисті м'язи, сльозливі очі, поїзди, які зламались і стоять в тунелі і свистять, свистять: спадковий ґандж! гірший за все!

Проте насправді, думаю собі, ти що, здурів! Я розкажу вам про такі страждання й муки за два фунти фіфті? і вам не буде соромно? із піснею? словами? музикою?

Та шість фунтів або дуля з маком! От моя ціна! О, ні! О, чорта з два! не часто феєричні подарунки! бігом!

Поміркуйте лишень, що люд читає! від чого плаче, пирскає, еротизується у потягах і в журі літературних премій! Премій самокоронованих геніїв! сто чортів! сто чортів! та моїм пригодам ціни нема! прямо французькою, без перекладу? овва!.. а ще й гумор!.. Давайте мені не одну віллу, а дві! На Смарагдовому березі! усезагальний бадьорий збір коштів! і чотири служниці, щоб двері відчиняли, ще й телефон, щоб місцеві й регіональні дзвінки задурно і без зазначення в довіднику! Я навіть уже й могили Рене не хочу! його ями десь на Бе… мені запропонують більше! волію мавзолей для себе особисто, освітлений удень і вночі, отам, ви розумієте, про яке місце я кажу, там, де влітку кіно, куди всі сходяться родини, закохані й п'яниці, де песики обсцикають консолі й столики, а люди альтанки, де показують чотири фільми водночас, а голови так крутяться, що мало не відкручуються… круть-верть! мов дзиґи!.. і щоб над терасами леготів шерех шийокрутіння, згуки шалу… все хочу чути з мавзолею!.. Не хочу нидіти десь на відлюдді!

Отож-бо Рене і сумує, він на відшибі! Мені шалений регіт подавай! усього подавай! щоб гикалось! і шум потилиць!.. тссс! тссс! жаги всіх чотирьох стрічок… ляскіт ляпасів хлясь! хлясь! а коли бійка, то конфлікт смаків!.. борня!.. запал! нехай шумлять тераси!.. нехай свистить поліція!.. нехай карафки дзень! літають! і вціляють! хай голови роками крутяться круть-верть! і після фільмів без карафок! Та раптом завмирають! і столики летять, мов випущені з пращі, і все трощать! вітрини! аматори гангстерів не терплять прихильників Чапліна, зачаровані вамп Дейзі рвуть екрани інших фільмів, атакують зали зачудованих поряд! а ще й знавіснілих шанувальників Лі Помс! Ця битва лишиться в історії!

Ви ж знаєте Ґран-Плас? Там, де дві альтанки? Навіть якщо вали перемололо і вони скочили до хмар, мій дух там буде і поготів!.. Волію мавзолею тільки там! 14 Липня — то лиш один день? Дарма! Вони придумають нові свята! іще файніші! ще збудливіші!.. юрби як ніколи! Свята — це нескінченна радість серця!.. Вони придумають чудовіші! і собаки з родинами прийдуть саме туди, куди кажу, щоб пити, плескати в долоні, сцяти… Альтанки поперекидаються й лежатимуть, як потопельники на березі, іржаві, і для сцяння лишуся тільки я… удень до мене прилітатимуть морські птахи… а Рене, де його прилаштували на самоті, без ліхтарів, гадаєте, туди хтось прийде?.. нескінченна дефіляда, ідилічні «рука в руці[144]» чи ті, хто більше любить самоту… сумні мрійники… і вся ця публіка насере на граніт!.. Мені не хочеться, щоб мене закаляли! Нехай лиш обсцикають!

— Тоді подавайте кандидатуру на Пантеон!

— Треба поміркувати! Поміркувати! Я не дуже люблю порожнечу і славу!.. Місцина бездоганна, але сумна, той ваш Пантеон… під замком, за печатями і теде… О, та самотність серед мертвих! Ні! Хай йому чорт! Я потребую товариства!

От бачите, я промовляю до вас із довірою, розкриваю хід речей… та ви ж не телепні, ви теж, мабуть, прийдете до валів? до альтанок?.. чекати мене?.. Неймовірно, скільки люду приходить до воріт Сен-Мало!.. Ви чекатимете на події… чекатимете на мою появу… на вéлику! на «ультралегкому» вéлику!.. я крутитиму педалі, ви не повірите!.. мій «Імпондер»! ви тільки за… забелькочете!..

— Це він?.. Це він?.. Це?.. Це?.. помер?.. помер?.. живий?.. поховали?.. у мавзолеї?.. його?.. його?..

Вирячилися!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века