Читаем Феєрія для іншого разу полностью

А от, власне, й він! у візку! лють! Хапаю! І відкидаю подалі дужим ривком! скаженим! покидьок! котися! і він котиться! по бляшанках з фарбами! усе розтікається! він відстібається! ремінці! мотузки! рвуться! обрубок, голова, усе у фарбах!.. як завжди! От замазура!.. як жаба, черевом догори!.. Верещить! Знов за своє!

— Дай мені Лілі! Дай мені Лілі!

У мене просить! геть сказився! перед усіма!.. і біля вікон повно люду! Гай-гай!

— Бери, свинюко! Бери!

Довів мене.

— Фріц! Фріц! шепоче він мені… Фріц! з-під канапи, звідти, куди упав, замазаний у глину, у лайно! й показує мені на двері!

Це вже занадто!

— Геть!

Наказує він.

— І ви всі також геть! тпрусь!

Усіх виганяє! Щоб нікого в майстерні!

Командує отак! із-під канапи!

— Геть усі!

У гніві.

— Геть! Геть!

Отак це сталося… Таким він був… Усе пригадую!.. скандал! Усе, немов перед очима!..

Чи я обурився? Чи напустивсь на нього?.. А весь набрід навколо, уся шушваль!.. вони б мене подерли!

Усе розрахував, от трутний обрубок! підступний покидьок! Усвідомлював, що ляпнув! що назвав мене зрадником! назвав! я враз побачив ікла! ікла у людей! роззявлені пащеки! ще слово, і вони мене б роздерли!.. напоготові! напоготові! ще й інші, що поверталися від краєвиду… згори! з найвищих сходів Сакре-Кер! від виднокраю… від димів над Сансом! зважте! зважте! на їхній настрій! бачили, як горять будинки… у Фонтенбло також!.. і танки! і бомби! і все інше! І уявіть той сказ!.. ще одне слово Жюля, що я фріц, і мене б полінчували! Досить було глянути на вишкірені ікла! і цівки слини!.. Мов дикі звірі! А тут Жуляка дражнить мене зрадником! от і кінець!.. Ніколи ще не бачив настільки гнівних екземплярів! котрі прийшли від собору Святого Серця! Відлягло, як він їх вигнав.

— Забирайтеся! Забирайтеся всі!

Позадкували, загарчавши, захрипівши… з іклами!.. і неохоче!

— Ну ж бо! Ну ж бо! За поріг! За поріг!

Командував з гондоли! Я його знову попристебував, добряче затягнув!..

— А ти чому ще тут? Геть звідси! Остогид! Цинічний негідник! Потолоч! Потолоч!

Дивлюсь на нього, на обрубка, опецька, потвору! Розгатити б йому макітру! Теж мені скульптор! Стрибнути обома ногами, та й по всьому! Трісь! жаба!

— Забирайся! Забирайся!

Не стало сил! Уже не стало сил! Він би гукнув по допомогу на всю вулицю, усі роззяви знов прибігли б! Становище йому на користь! Юрба на його боці! Туристи! Домогосподарки! Усі, що раптом стали за англійців!.. і за американців!.. за кружляння їхніх літаків!.. триста моторів… гур-гур-гур! Усе йому на користь!.. Завжди мене ненавидів, це ясно! ясно! У всьому винуватив!.. кажу про всі ці речі… міркую… усі цькування! тільки я! не він!.. всі хиби тільки я! краще не витикатися!.. щоб натовп не полінчував!.. назвімо речі! поміркуймо!.. холоднокровність! цькування, то був я, не він!.. він скористався! його взяла! а я запроданець! я!.. і все таке…

— Ходи, позуй, Лілі! Ходи, позуй! Роздягайся!

Лілі, забув сказати, то було домашнє ім'я Арлетти…

Удома називали Лілі, просто так… ви, мабуть, здогадалися…

І що там роздягатись… Уже в тисняві подерся одяг!..

Він наказував! А я стояв, дивився… він був мені якраз по пояс… у своїй гондолі якраз піді мною… його пика… якраз мені по пояс… нахаба!..

— Нумо, Лілі! Мерщій!

Вона вагалася… я бачив, що цей смердючий кнур все хоче роз'ятрити!.. Роззяви знову з'юрмилися біля вікна… усе спочатку!.. інші без церемоній заходили в майстерню, штовхалися у дверях… тикали у мене пальцем!..

— Ну ж бо, Арлетто! Ну ж! Позуй! А ти повиганяй усіх! Жюлю! Ну ж! Ні?

Я передчував скандал.

— Нумо, дай мені обидві праски!

Вони лежали під канапою, його праски… у закутку під канапою… дістаю, передаю йому… він їх хапає… Усі роззяви врозтіч! Он як! вуаєристи!.. нікого не лишилося! розлетілися, як зграя горобців!..

— Ходи, Арлетто! Ходи сюди!.. Любаско! А ти пристебни мене!

Він знову відстебнувся!.. порвався ремінець!.. зав'язую… прикручую…

— Арлетто, а ти сюди! сюди!

Він хотів у колишній кухні, де була газова лампа, лампа «Ауер»… не хотів у майстерні… щоб позувала на розкладному ліжку… він не часто просив там позувати… тільки щоб мати спокій, щоб геть ніхто не турбував… і з вулиці ніхто не бачив… нічого… і при газовій лампі… природного освітлення там не було! геть не було! Тільки лампа, що свистіла… і заливала все зеленкуватим світлом!.. синюватим!.. жіноче тіло у світлі газової лампи! шкіра! плоть! потворність!

— Лягай, Арлетто! Простягнись!..

— Вона ж зелена, глянь-но!..

Не можу стриматися від ремарки!.. Мені не вподоби зеленаве світло!..

— Я узагальню образ в ескізі!.. Зелена, кажеш? зелена? та що ти розумієш? ти що, своєї жінки ніколи не бачив?

— Що ти узагальниш? кого ти бачив?

Він насміхається! чортяка! Карабосса! Казиться! Я б його почастував тими прасками!

Краще їх облишити…

— Ідеш? Ти йдеш? Ну й біс з тобою! Геть! Іди собі!

Тиран! котрих мало!

— Спочатку виліпити, недоріко! Утяв? Спочатку наче з тіста! потім з глини! година часу! усе тобі роз'яснюй! Нічого, прийдеш знову! Йди в метро!

— Я зроблю тобі голову з кераміки, так і знай, засранцю!

Щоб знав! це моя відповідь! момент! усе ж!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века