Феєрія для іншого разу

— Так… так… так… Я його дратую… моя різкість, ах, я його дратую!..

— Балакай! Ляпай язиком! А ти, Лілі, лягай, як я скажу… побачиш розмір, коли я обпалю скульптуру після війни!

І показує рукою, як це буде! показує мені! «Сторч! Сторч!» Як пружний прутень!

Вульгарність.

Це не випадково! Навмисно ображає! прибив би! наривається! наривається! провокує, чи наважусь!..

— Побачиш розмір!.. зачекай, як обпалю!

І крутиться, мов дзиґа, у візку! на всі боки! Повертається до Лілі, хапає за стегна… обома руками!.. і мне її, і пестить, а вона лежить, простягнувшись…

— Побачиш після печі! побачиш!

Весь час про піч торочить!

— Я обожнюю її, так і знай! Обожнюю!..

Сам напрошувався, щоб я розгатив йому пику!.. кохання!.. нас лишилось тільки троє у кімнаті… троє…

— Фріц! Фріц! белькотить він… а потім голосніше: Фріц! Фріц!

— А йому: а ти покидьок! потолоч! потвора! обмовник! Приб'ю!

— Ну, ну, давай, відказує він спокійно й видивляється в люстерко… гримаси корчить, кривляється…

Я його не чіпаю… не чіпаю… Тупцюю… Ще досі відчуваю, як тупцював… Потім припинив гримаси корчити… Повертається до ліжка…

— Розсунь! Розсунь ширше! ще ширше! отак! кокоточко! щоб я добре виліпив!

Він розчепірює їй стегна… широко… стегна…

— Обпалю в печі! і знову її мацає, поправляє сідниці навмисно, щоб я бачив! що це його право!

Я не такий щоб запальний, не такий, що казиться з усякої дурної вихватки! ні! не дратівливий! скоріше мирний… шанобливий… але ж він зумисно!.. Я розумію: він дивакуватий… шарлатан… Розумію: істеричний!.. Розумію творчу натуру!.. всі вони вар'ятів корчать!.. грають роль!.. грають!.. Нехай!.. публіці розвага! пікантно! нехай! краще купуватимуть! але тоді там Жюль мені допік! Щоб мене ревнощі взяли!.. щоб я від ревнощів казився!.. грубощами, образами навмисно!.. щоб я відгамселив його!.. відгамселив!..

— Гаразд, засранцю, напросився! Хапаю кочергу! беру міцно в руку! його залізяку!.. коцюбу!.. Ах, молодість!.. Сьогодні так би не вчинив!.. замашна!.. залізяка! а він бачить!.. добре мене бачить… я над ним!.. згори!.. над головою!.. з таким прутом залізним!.. тримаю, мов списа!..

— Що так слабо? Що так слабо?.. кричить мені.

Тоді затоплюю йому в пику!.. Підводить носа… роззявляє пащеку! навмисно!.. навмисно! роздратовує мене!.. Я з розмаху обома руками! Буц!.. умився юшкою!..

— Що так слабо? Що так слабо?..

Арлетта на ліжку, он, гола, розчепірена… заходиться реготом! нестримним, гучним!.. дзвінким!.. і вже обоє!.. регочуть! регочуть!

— От Фердинан утнув! Ото утнув! Ги-ги-ги! га-га-га!

Стою, як дурень! Вони сміються, аж заливаються!.. обоє!.. Сміються з мене!.. я кумедний! Аж задихаються!.. Жбурляю кочергу у двері! у стулку! Вона падає! підскакує! Жюль їде за нею!.. Підбирає й подає мені, мовляв, давай іще… От блазень! Та кочерга мені вже не потрібна! Тоді він її підносить! Погрожує мені! Тиче, неначе хоче виколоти очі! для сміху! для сміху! Він! Він! з підлоги! з-під мене! із гондоли! От жартівник!

Лілі регоче й пирскає! пирскає! Заходиться від сміху! Тріпоче, наче рибка! Ліжко ходить ходором!

— А тепер забирайся!

Я їм обом набрид!.. Уже нареготалися!.. Направду!..

— А тепер забирайся!

Знову каже… шмат лайна!.. падлюка!.. гаразд!.. гаразд!.. справді! Бачу… вони заодно… гаразд!.. гаразд!.. Іду… Іду…

Тепер уже виходжу…

Отже, саме час… отож я міркую… саме про цю мить… саме цю!.. і потім продовження… все, що трапилося потім… пішли жахи… справжні жахи!.. як ми стали тими гнаними… хочу сказати навіть цькованими, нещаснішими за диких звірів!.. і не місяць!.. десять місяців!.. десять років!.. А потім іще «Срацасійний суд»… Ми вигодували багато звірів! Покинутих там і тут, котрі загубилися цьковані… багатьох підібрали… жоден з них не випробував того, що ми, наших страждань… Це впливає на характер, а як інакше… люди геть не уявляють собі, що таке десять років атюкання…

— А тепер забирайся! пришелепуватий! геть!

Досі чую.

Чотири рази викидав мене за двері!

А я ніяк не міг піти…

— Я виліплю тобі із глини твою Арлетку! з лакованої глини! Ось дивись!..

Гукає мені з вікна… прочиненого… Я на тротуарі… стою знетямлений.

— Язиком полакую, втямив, убивце! отак! Язиком!

Назвав мене убивцею! Мене!

Знав я його язика. Знав. Показує, як він його закручує!.. І руркою!.. і зигзагом!.. і вигином!.. і кінчиком!

Я стою… Цікаво подивитися! Він мене вабить.

Гукає Арлетту.

— Ходи сюди, Лілі! Ходи!

Щоб вона голою підійшла до вікна… вона підходить… сміється… вдоволена…

Гай-гай, вони заодно… заодно!.. На тротуарі більш нікого… Тільки я… Як телепень…

— Дивися, отак! Лапами! Лапами!

Показує, як ліпитиме! і лясь! по сідницях! по стегнах!.. а вона сміється… сміється! у неї сильні стегна, стегна дай Боже!.. носа розплющить одним порухом коліна! буц! і іскри в очах! Не вірите? а вона сміється!