История русской идеи

Грушевский развивает свою версию о том, что «наследие» Киева, «объединявшего всю Украину», после «ударов по нему суздальских князей» переходит не во Владимиро-Суздальское княжество (что подтверждается переездом во Владимир на Клязьме в 1299 году «митрополита всея Руси» Максима), а в Галицко-Волынскую Русь: «Як не підривали суздальські князі силу і значення київських князів і самого Києва, їх плани здійснювались тільки частково, бо саме тоді, коли вони завдавали останніх запеклих ударів по Києву, в українських землях з’явилась нова політична сила на заході. Хоч вона не об’єднала всієї України, як Київ, але всё-таки забезпечила продовження самостійного державного життя в західній частині України більш ніж на століття».

Любопытно, что уже по поводу «татарщины» у Грушевского прорываются нотки «классового» взгляда на вещи: «Простому люду жилося не набагато гірше під татарською владою, ніж під владою свої князів і бояр, особливо на початку, поки ханська влада в орді була сильна і тримала в покорі татар, не дозволяючи їм кривдити «татарських людей». Щодо податків, господарства, певно, навіть легше було під владою татар, ніж під владою своїх князів і бояр».

Главной причиной возникновения «козацтва» как формы жизни и «козаков» как сословия Грушевский видел в давлении крымских татар на Украину. «Але саме ці розкішні, дикі пустелі, цей край хрещеного світу, який і дістав спеціальну назву України, вабив до себе населення своїм диким привіллям – тим, що тут не було ні господаря, ні пана». Слово «козак» широко розповсюджено у народів турецького кореня; воно вживалося ще у половців і досі вживається у турецько-татарських народів і означає бурлаку, який промишляє війною та розбоєм».

«Литовський уряд, замість того щоб потурбуватися про захист, вважав за краще відкуплятися подарунками, згодний був навіть платити ханові від кожної людини щорічну данину, чого не було тут і за татарського володарювання; умовляв татар руйнувати московські землі замість литовських і зрештою добився тільки того, що орда однаково почала нищити і московські землі, і литовські».

Но, в отличие от автора «Истории Русов», который считал казаков благородным сословием, Грушевский рассуждает иначе: «У таких суворих умовах не могло розвиватися панське козацтво, а тільки простонародне – з того народу, якого «на волості» так пригноблюбовала панська неволя і старостинська влада, що він готовій був витерпіти все це степове лихо – аби жити на волі… Справжні кадри козацтва становив убогий прикордонний український люд».

Тем не менее, Грушевский не только разделяет оценку Костомарова на козачество как на самое прогрессивное явление в украинской истории, но даже придаёт ему героические черты. Всех предателей-гетманов, начиная с Ивана Выговского и кончая Мазепой, он считает истинными патриотами Украины. Более того, он наделяет их собственными мотивами действий по «самоуправлению» Украиной, обволакивая свои версии драматическим тюлем мечты, выдавая желаемое за действительное: