История русской идеи

«Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж тягнуть:
Той направо, той наліво,
А всі браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди;
От Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали
Самі себе звоювали!» (мудро сказано!)

Эден живет із погани,

Кличет: Сюди отамани!
Идім матку рятувати,
Не дамо ей погибати»
Другий ляхам за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя, старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Розно тебе разшарпали,
Гди аж по Дніпр туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж в конець сил не міла».
Третій Москві юж голдуєт
И ей вірне услугует,
Той на матку нарікаєт
И недолю проклинаєт
«Ліпше було не родити,
Нежлі в таких бідах жити!..»
………………………….
«Самопали набивайте,
Остріх шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права».

Но далее Грушевский признаёт: «Але коли настав рішучий момент, старий гетьман не наважився сміливо і видкрито закликати Україну до повстання, як оспівано в цій «Пісні».

Все ошибки и слабости российских властей Грушевский видит под углом зрения их использования для избавления от российского ига, сожалея обо всех упущенных моментах:

«Недавно з секретних паперів прусського державного архіву стало відомо що в 1791 році, коли зіпсувались стосунки між Росією і Пруссією до прусського міністра Герцберга прибув українець Капніст, нащадок відомого українського роду, син заслуженого миргородського полковника. Він пояснив Герцбергу, що його послали земляки, які у відчаї від «тиранії російського уряду і князя Потьомкіна». «Козацьке військо, – говорив він, – дуже засмучено тим, що у нього відібрали старі права і вольності і перетворили його в регулярні полки; воно мріє повернути собі ці старі порядки і вольності, старий козацький устрій». «Капніст питав міністра, чи можуть вони сподіватися на допомогу Пруссії, якщо повстануть проти «російського ярма». Але міністр дав ухильну відповідь с не припускаючи, щоб у Пруссії справді могла виникнути війна з Росією».

«Потім виникали надії на відновлення козацтва і навіть гетьманства в 1812 році і згодом у 1831 році, коли російський уряд для посилення своїх військових сил звернувся до комплектування козацьких полків на Україні. Але закінчились такі чутки і надії дуже сумно, оскільки уряд, незадоволений цими чутками, распорядився вислати козаків – добровольців на Кавказ і там поселив».

Эти «секретные материалы» и надежды лишний раз подтверждают, что тоска по разбойничьей вольнице и готовность в любой момент предать Россию не покидала вождей украинских казаков; они всегда оставались «пятой колонной» до того момента, пока их не разогнали.