История русской идеи

«Українське суспільство виявило великий організаторський хист і такт. Воно жило надзвичайно інтенсивно і швидко росло у своїй політичній самосвідомості. Якоби воно було залишено само на себе і могло спокійно попрацувати над своїм суспільним та політичним устроєм, над своєю конституцією, – воно напевно зуміло б зміцнити свій устрій і зорганізувати його більш послідовно та визначно, зупотреб державного життя старі стосунки та порядки. Але саме цього воно і не мало – можливості новіх стосунків. Весь час Україна жила на військовому становищі, з усіх боків підстерегали ії инші держави, які жадібно ловили найменше внутрішнє роздвоєння або смуту в Україне, щоб роздути їх, щоб вбити клин в кожну щілину і розбити, ослабити з його допомогою українську силу опору».

«Якоби воно було…» – опять эти экскурсы в сослагательное наклонение! И опять виноваты все, кроме самих украинцев. На самом деле этот самый «великий організаторський хист і такт» появился только через два с половиной века в голове у Грушевского.

Реально же Гетманщина больше напоминала картину Врубеля «Демон поверженный». Такое же буйство красок! Такая же энергия хаоса: не сразу поймёшь, где там крылья, ноги и руки, а где голова! Такое же гнетущее впечатление чертовщины, печали и краха и растраченной даром энергии!

Вот что Грушевский пишет о Дорошенко: «Весною 1668 року вся гетьманска Україна опинилась в руках Дорошенка. Його план забезпечення автономії України під володарюванням Москви і під протекцією Польщі й Туреччини був близький до здійснення. Але тут скоїлася біда – як з Виговським після конотопської перемоги: Дорошенко раптом залишив Лівобережну Україну. Розповідали, що він одержав з дому, з Чигирина, звістку про свою дружину – що вона його зрадила, «через пліт скочила з молодшим». Залишивши наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, Дорошенко вирушив до Чигирина. И це зіпсувало всю справу».

Шерше ля фам! Каких только роковых воронок не закручивают нам ведьмы в омутах жизни! И всего за пару шагов до цели!

«Дорошенко був останнім діячем епохи Хмельницького, останнім представником великої епохи українського визволення, і ті крайні засоби, за які хапався він для його здійснення, і доля, що спіткала його – покинутого всіма, ненависного народу, – наводила сучасників на думку, що Україні немає виходу з московської залежності». Обратите внимание на этот характерный для «самостійника» вопль: «покинутого всіма, ненависного народу»! То есть, все его покинули, обижают и ненавидят!

Что же касается истинных намерений Ивана Мазепы, Грушевкий в качестве пояснения даёт нам песню, якобы написаную самим Мазепой: