История русской идеи

«Після розгрому кирилло-мефодіївців, зросли нові культурні сили з вихованців Київського університету. Діяльність цієї київської громаді, на відміну від петербурзької, спрямована була головним чином не на суспільні питання, а в бік науковий: на обґрунтування української специфіки дослідженнями минулого і сучасного життя українського народу. В цьому напрямку працювали такі видатні вчені, як Антонович і Драгоманов, етнографи Чубинський і Рудченко, філологи Житецький і Михальчук. Однобічним культурником, і то в дуже тісних рамках (так званого «домашнього вжитку») зрікаючись вищих проявів культури, виступав під старість Костомаров».

Будучи ярым «украинистом, Грушевский с неприязнью относился к украинофилам и «культурникам» вроде Костомарова: ««Українофільство» набуває в іїх вустах відтінку докору – цим словом позначають поверхове, не продумане до кінця ставлення до українскьикх національних потреб, неразумення політичних та соціальних завдань, які випливали з національного постулату, звуження національних завдань та опортунізм щодо уряду».

Возрождение «русского мира» в Галиции вызвало у него тревогу и желчь: «Під враженнями погрому австрійських військ під Кенігрецом у 1865 році львівська газета «Слово» – орган консерваторів («москвофілів», як їх називали) – виступила відкрито з такою новою політичною сповіддю: доводила, що галицькі русини один народ з великоросами, а українська мова – тільки різновид «російської мови», який відрізняється лише вимовою; знаючи правила вимови великоросійської мови, галицький русин може «за одну годину» навчитися говорити нею; немає, власне, ніяких русинів – є тільки «російський народ», від Карпат до Камчатки; тому нічого клопотатися над створенням народної української літератури, коли є готова російська, тобто великоросійська література».

Большинство аналитиков полагают, что Грушевский выполнял политический заказ властей Австро-Венгрии. Я думаю, что его желания просто совпали с заказом. Он с упоением и отрадой писал историю Украины, то есть – как шутят в подобных случаях – занимался любимым делом, а ему за это ещё и деньги платили! Надо заметить, что он не только создал «схему» украинской истории, но и стал частью этой «схемы», пытаясь воплотить её на практике. Главным делом его жизни, над которым он неустанно трудился, был культурный и духовный раскол между русским и малороссийским народами.

Самые плодотворные годы Михаила Сергеевича протекали в Галиции, где он работал с 1894 по 1914 год в Львовском университете на кафедре всеобщей истории. Галиция тогда входила в состав Австро-Венгерской империи, которая в конце XIX века находилась на грани развала. Правительство, опасаясь взрыва сепаратизма, обусловленного желанием русского населения соединиться с единоверным народом России, предпринимало отчаянные усилия, чтобы вбить клин между ними, в частности, создать некий иной народ (и по генетическому наследию, и по менталитету), который якобы не имел ничего общего с великороссами. Почва и предпосылки для такого «проекта» уже существовали и в Австро-Венгрии, и в России.