Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Така непевність щодо майбутнього води також нова, бо знаємо, що вона не зникне. Як я вже вказував, річ у тім, що люди в усьому світі вперше отримали надійне знання про те, що колообіг води змінювався впродовж історії. І це знання ґрунтується не на залишках нашої колективної пам’яті — не на легендах про Фімбулвінтер, вічну зиму, зі «Саґ про королів» Снорре Cтурлосона чи міфах про Великий потоп у пустельних релігіях. Воно ґрунтується на незаперечних фактах і задокументованих історичних даних. Тепер годі вважати рівень моря, розміри льодовиків, рівень води в річках чи опади за щось стабільне, як це було звично думати лише кілька поколінь тому. Тоді гідроінженери переймалися небезпекою великого потопу, а структурними й тривалими змінами клімату — ні. Сьогодні гідроінженера, інженера-проєктувальника автодоріг або навіть інженера-будівельника, який у підрахунках не зважає на майбутній розвиток клімату, вважають за неосвіченого й економічно ризикованого. Нова непевність у майбутньому людства ґрунтується на знахідках у царині історії води. Так, тепер ми знаємо, що Арктика раніше була без криги, Сахара після останнього льодовикового періоду була зеленою оазою, по якій текли річки, а дренування озера Аґассіз затопило більшість планети після останнього льодовикового періоду. А також те, що через ці зміни руйнувалися суспільства й людям доводилося мігрувати.

Клопіт з історичними змінами колообігу води полягає в тому, що вони можуть відбуватися як швидко, так і впродовж тривалого періоду, а також складно зрозуміти взаємозв’язок між різними погодними явищами. Тут діють могутні сили та природні явища. Моря й океани займають 71 відсоток поверхні планети і в середньому завглибшки сягають 4000 метрів. Майже десять відсотків Землі вкрито кригою та снігом, себто замороженою водою. Решту планети зазвичай називають «суша», але насправді її пронизують річки, виступають плямами озера й замешкують тварини та люди, які переважно складаються з води. Під поверхнею землі й морським дном до того ж є величезні басейни з підземними водами (у яких міститься, за підрахунками, приблизно 99 відсотків усієї прісної води на планеті).

На континентальному рівні вода циркулює між морями й сушею через вітри, випаровується в атмосферу й потрапляє назад у море. Над приблизно половиною планети завжди висять хмари. А вони відіграють вкрай важливу роль у гідрологічному колообігу, адже це просто маси крапель або кристалів льоду в атмосфері[369]. Вода, поза всяким сумнівом, становить найважливіший парниковий газ планети й також — як хмари — тепловий двигун, що рухається в атмо­сфері. Хмари розподіляють водні маси й сонячну енергію планетою, а пара води водночас невидимо витає в повітрі й опадає на землю. Тож воду переносять не лише вітри. Сама вода створює вітри, які її транспортують планетою й регулюють температуру.

Отже, вода, що вкриває планету, постійно рухається, але робить це унікально й ми ці процеси досі не до кінця розуміємо, зокрема через брак емпіричних даних. Ніхто не знає, наприклад, скільки достеменно води опадає на землю за рік, п’ять або за п’ятдесят років, і нікому не відомо, скільки води випаровується або транспортується в хмарах у ці самі періоди. Натомість ми точно знаємо, що рухи таких водних мас відіграли набагато більшу для історії різних суспільств роль, ніж кількаградусні зміни температури, і це також причина, чому люди з давніх-давен ставили ті самі питання, що й люди зараз: «Чи буде наступного року посуха?» Або як сьогодні: «Чи живемо ми в століття посухи?»

«Чи випаде дощ цього року? А наступного?» Або як сьогодні: «Чи живемо в століття паводків? Чи стане та рівнина безлюдною наступного року? А через покоління? Як довго лежатиме сніг? А крига на землі, озерах і річках, як щодо неї?»

  Сила невідомості

Серед місць на планеті, де наслідки кліматичних змін будуть найкатастрофічніші, — Індія та Китай, дві великі економіки світі та дві могутні країни, не кажучи вже про багатолюдність. Це також дві найкласичніші цивілізації на планеті. Я вже писав про те, як ці регіони, саме завдяки водоймам, могли стати колискою двох перших цивілізацій у світі, а також описував, як відносини між водою та суспільством сформували історію цих країн. І Китай, і Індія повністю залежні від води, що її приносять мусони зі сходу, з Африки, наприкінці літа, і від талої води гімалайських льодовиків, які живлять річки навесні. Уся ця вода відтак потрапляє в гігантські річки, економічні центри країн і життєво важливі водойми впродовж тисяч років, які були головною передумовою збільшення кількості населення в останні 600 років.