Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

Саме сформування Ген[ерального] секретаріату вже поставило навіч перед сею прикрою неминучою прозою життя: де працювать і якими засобами реалізувать свій творчий ентузіазм?! Розширюючи круг завдань своєї роботи, Ц[ентральна] рада ще ніяк не могла розширити тої простороні, на котрій ся робота здійснялась. Вона далі тиснулася в кількох покоях Педагогічного музею і мусіла розташовуватись і в сінях, і в коридорах музею за недостачею лишнього приміщення. Ту апокрифічну «школу льотчиків-наблюдателів», що займала більшу частину музею, «Тимчасовому урядові України» все ще ніяк не давалось видворити з сього помешкання, невважаючи на всі заходи й зусилля, розпорядження начальника військової округи, клопоти і делегації військового з’їзду і т. д. «Полковник Гаммер-Молотов» і в вус собі не дув, і викручувався різними нічого не значущими фразами й обіцянками. Ген[еральному] секретаріатові приходилось розташувати свої «столи» – забрані від Ц[ентральної] ради – в тім же коридорі Ц[ентральної] ради – один стіл означав секретаріат освіти, другий – секретаріат земельних справ, де сиділи поруч «міністри, діловоди і машиністки», а одна з убиралень Педагогічного музею була обернена на президіальний покій секретаріату{284}.

Гаммер-Молотов проволікав, не виводив школи і зник із своєю школою остаточно, скільки, пригадую, вже під час провалу корнілівської історії, що сокрушив взагалі роги російському генералітетові контрреволюційному{285}.

Центральная Рада и Киев

Действия Центральной Рады вызвали трения не только между Киевом и Петроградом, но и в самом Киеве. Уездные учреждения Киевского уезда (общественная, земская, продовольственная и земельная управы) сразу же признали Центральную Раду высшим украинским правительственным учреждением и решили впредь всю переписку с Временным правительством вести через Центральную Раду{286} (подобно тому, как раньше общение с Советом министров осуществлялось через губернатора и генерал-губернатора). Городские власти повели себя иначе.

До революции города по административной линии подчинялись губернатору – представителю правительства; исключение составляли несколько городов (Санкт-Петербург, Москва, Одесса, Севастополь, Николаев и др.), которые не находились в подчинении соответствующих губерний, а составляли отдельные административные единицы; над каждым из этих городов вместо губернатора стоял градоначальник. И те и другие назначались императором. После революции все они были заменены на комиссаров Временного правительства.

В Киеве вопрос о введении градоначальства был поднят еще в 1912 году{287} и «принципиально решен» к началу 1917 года{288}. Наконец, 15 (28) июня, в тот же день, когда был создан Генеральный секретариат, состоялись выборы комиссара Временного правительства по Киеву, который тем самым ex officio должен был исполнять обазанности председателя Киевского исполнительного комитета. Таким образом, Киев переставал подчиняться губернии, становясь, в прежней терминологии, градоначальством. На выборах Николай Страдомский получил 12 голосов, Леонид Карум – 1, и две записки было подано пустыми. Итак, Страдомский остался в прежней должности, которую он занимал со дня возникновения Исполнительного комитета, и одновременно стал первым комиссаром Киева. В украинском вопросе он обозначил свою позицию как «автономист»{289}.