Князівство Трояндового Хреста

– ...дуже недоречною, – продовжував незворушний професор. – Будь ласка, будьте обережні з титулами. До статхаудера не можна звертатися інакше, ніж "пане", можливо, "ваша світлість", в гіршому випадку – "великий статхаудер". Він не має права на жодні інші титули....

– Але ж, він герцог Нассау, він засідає в рейхстазі, – нахабно перебила Катаріна, насупивши брови.

– Так, але цей титул не діє в Нідерландах, так само як і герцогський титул дружини стадтхаудера, Амалії фон Сольмс-Браунфельс, вашої землячки. Загалом, якщо панни зустрінуть там якихось аристократів, то це, як правило, німці або англійці. До них можна звертатися за титулами, але тільки якщо вони не займають жодної публічної посади.

– Це правда, – втрутилася Бланшфлер. – Коли на обіді у радника Янсзоона я назвала його бароном, яким він і є, мені здалося, що він вдавиться від такого враження.

– Ото ж то. Хоча Республіка визнає шляхетство, але не воно робить людину людиною, особливо в політиці.

– А що ж тоді?

– Гроші, – пирхнула Бланшфлер.

"Імператор" докоряв їй поглядом, як неслухняну школярку, і відповів:

– Організаційний талант, адміністративний талант, манери і, нарешті, вроджені здібності.

– Так, саме так. І саме тому товстий, потворний і дурний син де Віттів стане мером Дордрехта після них, – сперечалася Флер.

– У Йохана де Вітта є багато позитивних рис, які, можливо, панна не бачить через невеличкий досвід, але....

– Йому лише вісім років, які позитивні риси він може мати, окрім того, що замучує гувернанток?

– Залишмо суперечку на потім, – зітхнула Катаріна, яка вже встигла стати свідком кількох перепалок між "Імператором" і Бланшфлер, яка досить критично ставилися до політичного устрою Республіки Семи Провінцій. – Кого ще ми зустрінемо на бенкеті?

Професор буркнув:

– Представників Генеральних штатів, звичайно ж, передусім Якуба де Вітта, батька згаданого тут Йогана, з яким я пропоную вам неодмінно стримувати свої суперечливі думки про його сина. Тим більше, що він є найважливішою фігурою антиоранської опозиції. Після нього другим найбільшим ворогом статхаудера є пан де Ґрефф, бургомістр Амстердама і директор Ост–Індської компанії. Ви також зустрінете молодого Генріха Нассау, статхаудера Фрисландії, двоюрідного брата великого статхаудера, а також його найперспективнішого генерала, і Горація Вере, англійського барона, який командував під час нещодавньої облоги Бреди. Наразі вони мають статус героїв Республіки, тому будьте обережні. Капітан Тромп ще не повернувся з Іспанії, проте на сцені з'явився адмірал де Віт – зауважу, що це зовсім інший де Віт, ніж той де Віт. І ще багато-багато людей, якими немає сенсу цікавитися, та й згадувати нерозумно... – сентиментально підсумував він, дивлячись у вікно.

– Іншими словами: зграя вовків?

– Це ви сказали, пані Катаріна. Зізнаюся, я не дуже люблю ці громадські обов'язки, віддаючи перевагу роботі, навчанню і молитві. Але ж статхаудер – це не та людина, яку можна ігнорувати....

– Тим паче, що він дає вам гроші.

Бланшфлер насупилася, але "Імператор" цього разу не дав себе спровокувати.

Коли вони замовкли, Хенсіус, який до цього сидів тихо, одразу ж заговорив:

– Голландія котиться під три чорти. Колись ця країна була чимось! А зараз...

І під цей акомпанемент пройшла решта їхньої короткої подорожі. Викладач латини замовк лише тоді, коли вони вийшли з карети біля Північного Палацу в самій Гаазі.

Катаріна поглянула на не надто величну будівлю: висока струнка брила ображала її південні смаки, простий фасад здавався надто мінімалістичним, а витіювата брама, в свою чергу, переборщила з вишуканістю. Звичайно, роком раніше будівля вразила б її, але з того часу вона трохи втомилася від багатства. Лише коли лакеї завели їх всередину, вона зрозуміла, що її думка була вірною лише на перший погляд.

З величезного холу, прикрашеного помаранчевими фестонами, який здавався втричі довшим, ніж мав би бути, зважаючи на розміри будівлі, вони потрапили до ще більшого колонного залу. Скромні білі стіни, елегантна ліпнина, величезні колони, що здіймалися густим лісом, і двомаршеві сходи до головної частини – все це справляло монументальне враження, особливо при ідеальному освітленні. Хоча великі вікна, вдвічі вищі за вікна в кімнаті Катаріни, залишалися темними, в залі повісили величезні кришталеві канделябри. Під ногами тихо попискував мармур. Дівчина одразу відчула себе трохи меншою – що, до речі, і було метою існування будь-якого палацу.