Князівство Трояндового Хреста

Принцеса Єлизавета була трохи молодша за Катаріну. Вона не брала участі в розмові, поринувши в читання товстенної книги, написаної, здається, грецькою мовою. Фон Бессерер знала, що дівчина здобуває всебічну освіту – прецедент, який нібито виявився сприятливим і для неї, ставши вирішальним аргументом для її вступу до університету. Розглянути кругле обличчя принцеси вона так і не змогла, бо не встигла жодного разу поглянути на неї. Інша справа – принц Руперт, який з обожненням дивився на Бланшфлер, як на святий образ, що, до речі, справляло досить недоречне враження. П'ятнадцятирічний хлопчик, одягнений у військове вбрання, ріс у статного, дуже схожого на брата і дуже вродливого чоловіка, але, на відміну від Карла Людвіга, його обличчя не було позначене меланхолією – навпаки, воно світилося юнацьким ентузіазмом і чимось нагадувало обличчя мисливця за мить до того, як він вполює дичину. Незважаючи на молодий вік, за його плечима вже було чимало битв і облог, в яких він проявив себе нарівні зі своїм старшим братом і Генріхом Оранським.

Вже через півгодини Катаріні стало зрозуміло, що палатинові цей візит абсолютно байдужий – на це вказувала вражаюча кількість банальностей і нісенітниць, які супроводжували розмову. Тим не менш, фон Бессерер намагалася ввічливо брати участь у дискусії, яка наразі стосувалася химерних мод Парижа і двору Людовика XIII. Питання гугенотів тактовно оминули, що дало Катаріні ще одну причину для роздумів. Зрештою, вона почала нетерпляче поглядати на Карла Людвіга, чий силует у синьому камзолі контрастував з червоним кольором меблів. Принц, однак, не відповідав на її погляди.

Нарешті господиня оголосила, що втомилася і, виправдовуючись своїм похилим віком, пішла подрімати. Перед тим, як піти, вона запропонувала Карлові показати палац Катаріні, а Рупертові – Бланшфлер. З огляду на те, як молодший син рейнського палатина дивився на фон Барбі, це не зовсім гарна ідея, але це, очевидно, дало привід Карлові викласти причини свого запрошення наодинці.

– Він хоче почати з садів? – він вишукано вклонився Катаріні.

– Якщо його високість бажає.

Він повів її до просторого, значного, величного саду на тилах камениці, розповідаючи історію палацу, яку вона вже знала. Мощені алеї в'юнилися навколо прикрашених золотими і червоними тополями та акаціями, а між деревами чорніли свіжовикопані клумби, тепер уже зовсім голі. У центральній частині саду гордо височіла ділянка, на якій були лише таблички з латинськими назвами видів тюльпанів. Тут вони зупинилися, залишивши супроводжуючу їх компаньонку далеко позаду. Катаріна мерзла, але не скаржилася.

– Я нічого не знаю про тюльпани, але моя мама каже, що вони надзвичайно цінні, – сказав Карл.

– Наскільки я знаю, в наші дні будь-які тюльпани надзвичайно цінні.

– О, це правда. На них можна добре заробити, якщо є капітал. Я дав собі спокій, у мене немає такого хисту до торгівлі, як у місцевих.

– Гаразд, ваша високість, – зітхнула Катаріна, її нетерплячка наблизилася до меж. – Може, ми нарешті припинимо говорити про ці дурниці і скажемо, що я тут роблю насправді? Ти збираєшся зробити мені пропозицію чи що?

– Я ще не планував одружуватися. – Її співрозмовник почервонів. – Бачу, ти не дуже зважаєш на звичаї та етикет.

– Порівняно з вами, – знизала вона плечима, – я майже сільська дівчина. При дворі мого батька було часом до двадцяти осіб, разом зі слугами, а якщо рахувати солдатів, то і до сотні. Тому можеш собі уявити, що я не особливо знайома з придворним життям. І що з того? Мені справді приємно з тобою розмовляти, але я хотіла би знати, навіщо я мучив коней.

– Хм, до речі: я думаю, що ти недооцінюєш себе і своє походження, але не будемо про це. Мені цікаво, чи не хотіла б ти дати мені більше інформації про свою подорож Німеччиною. І особливо про те, про що ми говорили на балу у стадхудера.

– А навіщо тобі ця інформація? – безжально атакувала Катаріна.

– У мене є власні... плани.

– Пропоную зіграти в азартну гру. Я скажу тобі, які твої плани. Якщо я вгадаю, ти вислухаєш те, що я тобі скажу, і не будеш сміятися чи знизувати плечима. Якщо не вгадаю, то скажу все, що тобі буде хотітися знати. Що скажеш на це?

В очах Карла промайнула веселість.

– Гаразд, давай спробуємо. Але я чомусь не вважаю, що ти...

– Ти повертаєшся до Німеччини, – перебила вона його. – Не восени, скоріше навесні наступного року або через рік. Ти безземельний син рейхскнязя; я не вірю, що ти хочеш чогось більшого, ніж повернути свій спадок, і що ти вдоволишся недоїдками з англійського столу. Ти плануєш приєднатися до шведської кампанії і відвоювати Пфальц у Габсбургів, щоб мати будь-який козир на переговорах з імператором. Ти не свій батько, Фердинанд не має нічого проти тебе, але він не може просто так передати тобі титул електора, бо вже віддав його Максиміліану Баварському. Наразі ти лише пішак для Стюартів, але, контролюючи власне герцогство, ти знову станеш герцогом Рейху, з яким імператор зобов'язаний вести переговори.

Карл дивився на неї великими очима.