Князівство Трояндового Хреста

– Дайте, будь ласка, відповідь на ще одне запитання, – попросила Катаріна. – Де я можу зараз знайти бургомістра де Ґрефа?

– Мені здається, що він ще не покинув верф. – Віллаерт озирнувся і показав на скромний, майже бідний екіпаж, що все ще стояв біля причалу. – Це його повозка. Він має бути в конторі, он там, маленький цегляний будиночок з башточкою. Гарного дня, було дуже приємно познайомитися з вами!

– До побачення!

Купець відійшов, і Катаріна залишилася сама. Вона востаннє подивилася на корабель, який щойно відплив, буксируваний портовою галерою, і попрямувала у напрямку вказаного їй будиночка. Однак незабаром стало зрозуміло, що це буде не так легко, як могло здатися: стежка до будинку була вкрита мокрою багнюкою, змішаною з глиною, втоптаною сотнями черевиків, а йти треба було добру сотню метрів. Зазвичай вона б не заперечувала, але планувала справити гарне враження, тож перед виходом з дому вдягла сукню до підлоги та яскраві капці. Катаріна проклинала себе, намагаючись зробити хоча б крок, але одразу ж намочила край одягу в одній з калюж.

Хвилину вона боролася з собою, роздумуючи, чи не покликати когось, щоб хтось переніс її, не намочуючи ніг, через цю перешкоду на місцевості. Зрештою, роздратована ситуацією, Катаріна не витримала, в неї здали нерви. Вона просто залізла в багнюку і почала продиратися крізь неї, як через болото, матюкаючись, на чим світ стоїть. Коли вона дійшла до контори, весь низ її сукні, являв собою картину нещастя і відчаю. Сукня, обтяжена глиною і водою, втратила свій крій, а черевики промокнули і набули іржаво-коричневого кольору. З черговим прокляттям вона увійшла до будівлі і завмерла.

Будинок виявився однокімнатним, максимум двокімнатним, і в будь-якому разі не мав передпокою. Отже, вона зайшла прямо до кімнати, повної людей, що сиділи за столами і секретерами над стосами паперів. Від нефарбованих стін тхнуло цеглою, а маленькі, як для голландської архітектури, вікна не давали багато світла, тож у кімнаті було напівтемно. Коли за Катаріною зачинилися двері, всі підняли голови і здивовано подивилися на неї. Вона почервоніла, мов рак, усвідомлюючи, як ідіотськи виглядає.

За великим низьким столом посеред кімнати, заваленим аркушами паперу, стояли де Ґрефф, Генріх Оранський і чоловік у чорному, в якому вона впізнала керуючого спуском. Генріх заговорив першим.

– Господи. Ви прийшли сюди пішки з платформи?

Катаріна почервоніла ще більше, але гордо підняла голову, намагаючись зберегти залишки гідності. Генріх двома швидкими кроками підскочив до неї, вклонився і подав руку. Вона вдячно прийняла її, і він повів її до столу. Вона кинула погляд на папери – це були схеми кораблів і карти.

– Meneer де Ґрефф, – вона вклонилася.

– Mevrouw Катаріна. – Він також вклонився, але з тону його голосу вона зрозуміла, що чоловік дуже здивований ситуацією. – Будь ласка, познайомтеся з Саломоном ван дер Темпелем, проектувальником мого галеону, – додав він ніяково.

Чоловік у чорному вклонився, дивлячись на дівчину зі сумішшю здивування та недовір'я.

– Як тобі взагалі спало на думку прийти сюди? – запитав Генріх, трохи розгублений і трохи розважений її бравадою та зухвалістю.

– Чесно кажучи, – вона підвела голову і подивилася прямо на старого рантьє, повертаючи собі деякий резон, – я хотіла поговорити з вами, пане де Ґрефф.

Старший чоловік збентежено буркнув, явно не розуміючи, що ця дівчинка-підліток з Німеччини може хотіти від нього, і так відчайдушно, що аж залізла по коліна в багнюку.

– Емм, так. Не знаю, чи це доречно... Але оскільки... Гаразд... У такому разі... Запрошую, мейшє, там ззаду є приміщення. – Він показав їй дорогу кивком і помахом руки. – Вибачте, панове – вклонився він Генріхові і проектантові.

Катаріна вивільнилася з-під руки Генріха Оранського і рушила за бургомістром-директором. І справді, він привів її до крихітного приміщення. Це була кімната в пару кроків по діагоналі, більшу частину якої займав величезний секретер, що перекривав частину проходу, майже невидимий з-під пергаментів, бухгалтерських книг і паперів. Втім, у кутку стояли два стільці, поставлені так близько один до одного, що коли вони сіли на них, їхні коліна майже стикалися.

– Вина? Води? – запитав де Ґрефф, простягаючи руку до графинів і келихів, що стояли на полиці над секретером.

– Вина, будь ласка. Я не звикла пити так багато води, як голландці.

– Вода може і пом'якшує шлунок, – посміхнувся де Ґрефф, наливаючи, – але за те не послаблює розум, а це корисно в справах. Я, звісно, не Генріх Оранський, а тому позбавлений юнацької зухвалості, – він простягнув дівчині келих, – але не втримаюсь і мушу запитати: що спонукало вас зазирнути сюди, та ще й поконавши не надто привітну дорогу?

– Звичайно, розмова з вами, як я вже казала, – відповіла вона і вмочила губи у вино, яке було чудовим.

– Мушу визнати, що ви, мейшє, мене трохи шокували. Я не пам'ятаю, коли востаннє в цій будівлі була жінка, а пам'ятаю досить багато чого. Ми не могли б зустрітися в Амстердамі?