Князівство Трояндового Хреста

Домінік, очевидно, не зворушений цим вироком, поставив чобіт на шию ченця і встромив кинджал йому в спину, вбивши одним тренованим ударом. Катаріна перевела подих; тільки тоді вона усвідомила, що затамувала подих під час сутички з домініканцями. Вона подивилася на труп, з якого ще йшов дим і який лежав за два метри від неї, відчула сморід горілої плоті і, обіпершись на колесо карети, виблювала весь зміст шлунку. Іспанець висмикнув ніж з тіла свого супротивника, ретельно витер його об його одяг. Підійшов до дівчини і міцно обійняв її. Вони були повністю промоклі, але вона відчула теплу липкість під рукою.

– У тебе кров, – насилу вимовила вона.

– Рана відкрилася. Ходімо, не будемо стояти під дощем.

Вони повернулися до карети, яка пережила бій у напрочуд гарному стані, хіба що одне з плюшевих сидінь було заляпане, а візник кудись зник, наче випарувався. Самі ж вони виглядали набагато гірше. Одяг Еркісії був мокрий і пошарпаний, а з його рани сочилася кров, просочуючись крізь пов'язку і покриваючи плямами сорочку та штани. Сукня Катаріни, така ж мокра, обгоріла до колін, а на правій литці дівчини, де її лизнуло полум'я, почали розпускатися потворні пухирі. Фон Бессерер важко притулилася до спинки крісла і заплющила очі. Раптом вона розплющила їх знову.

– Імператорові ні слова!

Розділ XIII

Не минуло й трьох днів, як Андреае знову з'явився в кімнаті-камері смертельно знудженого Шенка. Він знайшов найманця, який дрімав, мов кіт, у промінні сонця, що випадково впало на лавку. Будити його не довелося - солдат інстинктивно розплющив очі, щойно старший чоловік переступив поріг кімнати.

– Ти вирушаєш у невелику подорож, – кинув він Шенку. – Можеш бути корисним, і в процесі ти зрозумієш деякі речі.

Андреае привів найманця до університетських стаєнь, розташованих одразу за вхідними воротами, поруч з великим портиком з барельєфом, що зображав групу вчених, які тягнуться до сонця. Там, біля осідланих коней, чекали Клаус і двоє розенкрейцерів, яких Шенк не знав. Всі троє були одягнені в чорне і мали при собі мечі.

– Вітаю, – вклонився колишній комендант фортеці найманцю.

– Відведи його через поля, – загадково скомандував Перший Посланець, розвернувся і пішов геть.

– Сідай. Ти вже впораєшся? – запитав Клаус, вказуючи Шенку на гнідого, молодого, досить вгодованого жеребця.

– Зараз впораюся. А де мій кінь?

Найманець озирнувся в пошуках Бурі, але не побачив її в стайні.

– Це бойова кобила, пішла у дозор.

– Іншими словами, ви вкрали у мене коня, – прогарчав Шенк.

Йому зробилося прикро. Він так зріднився з кобилою.

– У братстві немає такого поняття, як крадіжка. Кожен отримує те, що йому потрібно. Не потрібен тобі зараз бойовий кінь, значить, ти його не отримаєш, все просто.

Найманець лише скреготнув зубами у відповідь і скочив на покірного жеребця. Решта вершників наслідували його приклад і рушили, виїхавши через головну браму. Вони попрямували до дороги, що вела за місто.

Ще серед міських будинків Шенк не витримав і запитав

– Куди ми їдемо?

– До сільця, що називається Гербрунн. Це неподалік, кілометра півтора. Там один із селян не хоче віддавати свого сина до школи, хоча йому наказали це зробити. Ми повинні його переконати.

Шенк замовк, спантеличений, бо не очікував отримати відповідь, та ще й таку точну. Те, що сказав Клаус, одразу ж асоціювалося у нього з повідомленнями Сойки, який, як і обіцяв, з'явився біля камері напередодні.

– Шенк, тут дуже важко щось з'ясувати, – сказав він тоді через ґрати. – Люди панічно бояться всього цього братства, а я навіть не можу зрозуміти, чому. Першої ночі я ледь не попався, бо жив у селянській хаті, а вранці за мною вже прийшли, бо хтось засипав. Всі доносять на всіх, як божевільні, тому я мушу триматися подалі від людей, ночую в лісі.

– Тобі вдалося дізнатися щось конкретне?

– Поки що ні. Знаю, що ці брати з'явилися нізвідки близько року тому, вигнали всіх студентів з університету і почали вербувати людей за хороші гроші. Потім вони якимось чином створили Міхур і оголосили, що тепер тут Князівство Трояндового Хреста і що всі повинні їм підкорятися, інакше пошкодують, а що було далі, я не знаю, тому що у всіх рот був заповнений піском, коли я їх розпитував. Знаю, що торгівля повністю лягла, тому що часто приходять пани, забирають товар і віддають його комусь іншому, а жінки шепочуться, що вони викрадають дітей. Змушують носити ті дивні волосяниці, в яких ходять селяни, бо прикраси, нібито, є нерозумними та безбожними.

– А що, якщо хтось її не носитиме?

– Не знаю, бо поки що всі, кого я зустрічав, носять. А якщо запитати когось більш підкованого, ніж селяни, то вони починають теревенити про спасіння і якийсь шостий етап чи щось таке. Кажу тобі, Шенк, тут відбувається щось дуже погане.

– Хм. Краузе якось розповідав мені, що бачив, як якісь сектанти вибили половину міста. Може, це щось подібне?

– Можливо. На це вказує те, що вони зробили з єпископом. Ти чув про єпископа?

– Ну, що його повісили.