Князівство Трояндового Хреста

– Мені треба привести себе до ладу, – пробурмотіла вона господареві і встала, наче нічого не сталося. – Покличте слуг. І Бланшфлер.

Адвокат намагався вмовити її, повторював, що їй треба відпочити, але їй його балаканина було абсолютно байдужою. Через дві години вона була вмита, причесана, переодягнена і готова до виходу. Однак не встигла Катаріна вийти, як Кунеус оголосив, що на неї чекає якийсь Бонавентура Ельзевір. Дівчина не відразу згадала, хто це взагалі такий – вона бачила його лише раз, коли він зробив догану їй і Бланшфлер на виході з університету. Вона важко зітхнула, але з цікавості запросила несподіваного гостя до вітальні. Також вона покликала Еркісію. Катаріна сподівалася, що цей чоловік запанікує, побачивши незнайомця, бо пам'ятала, що він покладається на розсудливість. На жаль, він не виправдав її сподівань.

Ельзевір, щойно увійшовши до вітальні, вклонився до землі. Це був чоловік трохи старший за домініканця, а тому з точки зору дівчат майже старий, з волоссям і бородою, густо припорошеними сивиною. Він явно намагався одягнутися якнайкраще, але виходило це у нього зовсім погано: всі частини його гардеробу, здавалося, були з різних комплектів і жорстко накрохмалені.

– Засвідчую свою глибоку повагу Вашим Князівським Високостям.

Катаріна пирхнула, але тихо. Вона подивилася на Еркюсію, щоб побачити, як той відреагує на таке раптове соціальне просування, але той зберіг кам'яне обличчя. Ельзевір, у типовій манері буржуа, який не має уявлення, як поводитися в компанії аристократів, з якими він просто не мав справ у Нідерландах, робив промах за промахом.

– Прошу присісти, – кинула дівчина замість привітання і пустотливо, щоб ще більше збентежити його, сама налила вина і подала йому келих. Чоловік і справді розгубився.

– В чим ми можемо послужити пану?

– Це, скоріше, ми можемо вам послужити, nobel meisje[27], – відповів він, рефлекторно використовуючи, як і Катарина, множину, наче присвоївши собі pluralis maiestaticus[28]. – Ви що, не читали моїх листів? І хіба я не дав зрозуміти пані, що це було шалено важливо тоді, в Лейдені? – накинувся він на неї.

Катаріна почервоніла.

– Я отримувала їх, але пан в них був дуже загадковий, тому я відкладала цю дуже приємну зустріч.

– Але я був дуже категоричним, наголошуючи на тому, що це дуже важлива справа, – буркнув чоловік.

Він здався Катаріні досить екстравагантним; вона відчувала, як його настрій змінюється щохвилини, від збудження до збентеження, і не знала, чого очікувати. Їй стало так соромно, що вона опустила очі і занурила губи в келих.

– У mevrouw Катаріни не було багато часу, – втрутився Еркісія холодним тоном, рятуючи ситуацію, – і зараз у неї його теж немає, тож, будь ласка, переходьте до справи.

– Ех, дворяни. – Ельзевір насупився. – Гаразд, неважливо. Коли я скажу вам те, що маю сказати, ви зрозумієте, чому це не можна було написати в листі. Як ви, мабуть, знаєте, моя сім'я вже два покоління займається друкарством. Officina Elseveriana вже більше п'ятдесяти років займається виданням, набором, друком, купівлею та продажем книг, бухгалтерських книг, рукописів та требників.

Ці посилання звучали смішно, але, побачивши смертельну серйозність відвідувача, хазяї ввічливо кивнули.

– Цей нескромний вступ пов'язаний з тим, – продовжував Ельзевір, – що наставник nobel meisje з Лейдена, l'Empereur, проігнорувала мене і навіть відправив в грубій і нахабній манері, стверджуючи, що я не є науковцем. Однак я гарантую, що, хоча я не маю класичної освіти, я знаю, про що говорю. З іншого боку, історія, яку я хочу вам розповісти, настільки специфічна, що я дуже хочу, щоб її почули тільки ті вуха, які повинні її почути.

Він багатозначно подивився на Еркісію і Бланшфлер.

– Гаразд, але що це за історія?

Дівчина проігнорувала його зауваження, дедалі більше розпалюючись нетерпінням.

– Вона почалася... Я і сам не знаю, коли. Згідно з моїми висновками при дворі Рудольфа ІІ, якого, гадаю, всі присутні пам'ятають?

Всі знову кивнули головами. Хоча дівчата не жили за часів правління імператора Рудольфа Габсбурга, їм важко було не чути про нього, адже його дуже добре пам'ятали в Німеччині. На відміну від інших Габсбургів, він проживав у Празі, і важко сказати чому. Взагалі нелегко визначити якісь мотиви поведінки Рудольфа, адже він був абсолютно божевільним. У релігійних питаннях він хитався від протестантів до католиків, як п'яний моряк, а в політиці поводився ще гірше. Охоплений десятками маній, переважно окультизмом, магією, алхімією та астрологією, він дивовижним чином підбирав собі оточення, яке нагадувало скоріше зборище шарлатанів, ніж серйозний європейський імператорський двір. Зрештою, він став настільки непередбачуваним, що його брат Матіас, батько всіма улюбленого Фердинанда, усунув його від влади і замкнув у Градчанському замку, де він і помер, так і не залишивши спадкоємця.