Князівство Трояндового Хреста

Найманець недовірливо озирнувся. Чомусь йому важко було повірити, що всі корчмарі в місті безкоштовно напувають і годують розенкрейцерів, але це не було схоже на жарт чи витівку. Збентежений, він зайшов до найближчої корчми, підійшов до стійки і попросив пива. Трактирник, товстий німець зі свинячою щетиною на голові, не змигнувши оком, налив йому півкварти. Шенк зробив великий ковток.

– Брат не з університету? – запитав шинкар.

Шенк не міг відповісти, бо мав повний рот пива. Це дало йому дві секунди, необхідні для того, щоб зрозуміти, що корчмарі в закритому містечку, мабуть, знали всіх розенкрейцерів на ім'я, або принаймні за зовнішністю. Він поставив свій глиняний глечик і похитав головою.

– А звідки, якщо можна спитати?

– З Ленґфурту. – Найманець назвав першу-ліпшу назву найближчого міста, що спала йому на думку. Колись, у минулому житті, він мав коханку в Ленгфурті.

– Ого. Вже прибрали за шведами?

Шенк кивнув, роблячи ще один ковток з кухля.

– Тут відбувається щось цікавого? – запитав найманець.

Він витер рот рукою, намагаючись створити враження, що він дуже втомлений.

– Ну, нічого, як завжди, відколи з'явився бар'єр. І саме це скаже мій брат в університеті. Тільки... Гм, брат тут давно? Бо я нічого не знаю про те, ніби мав приїхати хтось новий.

– Чи не забагато ти собі дозволяєш? Справи Трояндового Хреста, – відрізав Шенк, насупивши брови.

За свою коротку розвідувальну кар'єру він чудово навчився вдавати доблесть і рішучість.

– Вибачте мені, будь ласка. – Корчмар опустив голову. – Тільки останнім часом вештається тут один з чужинців. Ходить і розпитує, ніхто не знає, звідки він взявся. Я питав у командира, що відбувається і чому його досі не забрали, але він лише сказав, що Перший заборонив це робити і наказав лише стежити за ним.

– А як він виглядає? Той, що на волі?

– Високий, кремезний, з вусами. Коли говорить, то то тягне слова, мовби з півночі.

– Я його не бачив. – Шенк похитав головою, зберігаючи спокій. Він одним ковтком випив пиво до дна. – Мені пора йти. Дякую.

– З Богом, брате.

Найманець вийшов на вулицю і тільки тоді випустив затримане повітря. Він вилаявся. Як вони могли бути настільки наївними, щоб припустити, що чужа людина не приверне до себе уваги в місці, яке було закрите півроку, і де всі знають один одного? Він повинен був якнайшвидше попередити Сойку, але не мав жодного уявлення про те, де зупинився його приятель. За мить він зрозумів, що – хоча він, здавалося, обрав випадковий маршрут – наближається до воріт університету. Шенк знову вилаявся.

Чи справді звідси не було виходу?

Він похитав головою. Якщо вони зайшли, то можуть і вийти. Треба тільки з'ясувати, як це роблять розенкрейцери, як вони перетинають бар'єр – і вискочити назовні. Немає нічого простішого, просто підстерегти когось у лісі і зламати йому пальці, і тоді просто все заспіває. Або побити когось, щоб язик розв'язався. Але тим часом ставало все холодніше, наступав мороз, вже зовсім стемніло. Найманець хукнув в долоні.

Він помітив, що в сусідній церкві, маленькій і, напевно, старій, як Німеччина, йде служба. Подумав, що там хоч трохи зігріється. Коли він зайшов всередину, ніхто не звернув на нього уваги – окрім двох розенкрейцерів, які стояли біля дверей і уважно оглядали натовп. Вони кивнули йому. Шенк стояв між городянами, але весь час відчував на собі погляди присутніх. Це його дратувало, і він розвернувся на п'ятах, бажаючи піти. У дверях його зупинили.

– Агов, брате. Ти ж знаєш правила.

– Га?

– Ти не можеш покинути службу, ідіоте, – гаркнув один з них. – Повертайся досередини.

Шенк, не бажаючи скандалити, роздратовано повернувся до головного нефу. Кілька людей, що стояли найближче до нього, з побоюванням поглянули на нього і відійшли вбік. Це не поліпшило його настрою.

На щастя, в церкві було досить тепло, і служба закінчилася швидко. Він попрощався разом з іншими і, відразу після сакраментального "амінь", вийшов з церкви, більше ніким не потурбований. Вечірня прохолода, що насувалася, вразила його двічі сильніше, ніж зазвичай.

Що, якщо звідси і справді неможливо втекти?

Шенк стояв посеред вулиці, не знаючи, що робити. Звичайно, він міг би пошукати свого приятеля, але найпростіший спосіб поговорити з Сойкою – це дочекатися його в камері. З похмурим виразом обличчя він попрямував до воріт з портиком. Сонце знань, яке символізували різьблені зображення вчених, не осяяло його своїм світлом – воно здавалося йому темною зіркою.

Наступного дня Шенк вирішив трохи попрацювати. З самого ранку, навіть не поснідавши, він вирушив на пошуки Клауса. Через добрих дві чверті години він знайшов його в стайні, де також побачив своюБурю, доглянуту, вичищену і нагодовану.

– Привіт, конику! Як твої справи? – Він обійняв коня за шию. Буря дивилася на нього, спантеличена, бо досі він любив її досить грубою любов'ю. Але навіть він потребував ласки. Але навіть вона іноді потребувала дещо дотику.