Князівство Трояндового Хреста

– Її привезли сьогодні вранці, – повідомив йому Клаус, щойно осідлавши свого гнідого коня. – Тобі пощастило, що Андреае має до тебе слабкість. Жоден з нас не зайшов би так далеко. І до речі, навіщо тобі кінь? Хіба ти ще не зрозумів, що звідси справді немає виходу?

Шенк проігнорував останнє зауваження і знизав плечима.

– А навіщо мені одяг і гроші? Це ж моя власність.

– А от те, що ти носиш на собі, це не твоя власність, це власність братства.

– Ти знаєш, що я маю на увазі.

Клаус не відповів. Він зосередився на вкороченні стремен.

Шенк підійшов до нього і притулився до широкого боку гнідого коня. Він пильно подивився на розенкрейцера. Його треба було "вивести з себе", як казав Краузе.

– Послухай, Клаусе. Зрештою, я бачу, що тобі тут не все подобається.

– Не розумію, про що ти говориш, – відповів той, не дивлячись на найманця.

– Ти час від часу скрегочеш зубами. А ти не думав про те, щоб, знаєш, щось змінити? Люди слухають тебе, а весь цей Андреае....

Якби Шенк не був поранений, його б не застали зненацька. Але його заскочили зненацька, його рука все ще пульсувала від болю при різких рухах, тому він не встиг озирнутися, як уже стояв, притиснутий до дверей стійла стайні. Клаус тримав його за лацкани і задихав йому в обличчя.

– Заткнися, придурок! – прогарчав він гнівним шепотом. – Ти можеш накликати нещастя на себе та інших такими розмовами, тож просто тримай свого рота на замку. Знаєш, що тут роблять з тими, хто багато ляпає язиком?

– Ну, і що? – Шенк відсахнувся, не особливо злякавшись.

Клаус відпустив його одяг і потер руками стегна. Уважно роззирнувся довкола.

– Просто мовчи. І залиш мене в спокої. Я не той, за кого ти мене приймаєш, я глибоко вірю в Шосту Епоху, в Божого посланця, колективне спасіння і все інше, так що відвали.

Найманець мовчки дивився, як інший чоловік скочив на коня і виїхав зі стайні, навіть не ушанувавши його жодним поглядом. Він ще трохи побув з Бурею, дав їй кілька яблук з мішка, знайденого біля дверей, потім вийшов і повернувся на подвір'я університету. Йому знову не було чого робити. Він пішов до своєї камери, ліг на лавку і почав дивитися в стелю. Він чекав на Сойку. Нічого іншого йому не залишалося.

Бо, може, звідси й справді неможливо було втекти?

Через два дні до нього прийшла Андреае.

– Я хочу запросити тебе на особливе святкування.

– Святкування?

– А саме, на страту. Вона відбудеться завтра опівдні.

Шенк здогадався, кого збираються стратити. Вперше за дуже довгий час йому захотілося плакати.

Розділ XIV

Коли вони отримали допомогу в Делфті і повернулися до Лейдена, виявилося, що під час їхньої пригоди під Роттердамом на медичному факультеті університету стався дуже схожий випадок, що свідчило про координацію дій. Лише за чистим збігом обставин німкеня та іспанець опинилися в одному місці, що ускладнило завдання одній з команди вбивць-домініканців, а у іншою відібрало ціль. Можливо, саме тому лругій, з Лейдена, вдалося втекти, хоча спочатку вбивці поклали вбитими п'ятьох університетських охоронців.

L’Empereur і фон Найбор зчинили несамовитий скандал. Докорам і погрозам не було кінця, але Еркісія не хотів, а Катаріна не мала сил слухати. Стало очевидно, що залишатися в Лейдені вони не можуть, тому Кунеус, який був при тому присутній, запропонував гостину у своїй амстердамській квартирі. Катаріну та іспанця миттю відвезли до нього. Бланшфлер, бліда як стіна, вже чекала на місці. Плачучи, вона кинулася в обійми Катаріни. У дівчини ледве вистачило сил поплескати дівчину по спині. Вона перев'язала собі ногу і лягла в прокляту голландську спальну шафу, на яку навіть не звернула уваги. І миттєво заснула.

Наступні двадцять чотири години її лихоманило, і вона марила. Їй безперервно снився Краузе, який стояв у вогні у ялиновому гаю в Німеччині, і її батько, який виголошував сардонічні тости за "вбивць по обидва боки барикад". Іноді Катаріна на мить прокидалася, але не реагувала ні на що, що до неї говорили. Вона почувалася жахливо. Дівчина не думала, що їй коли-небудь доведеться вбити людину, і її докори сумління не зменшувалися від того, що технічно роботи були завершені Еркісією. Вона все ще чула крик розлюченого домініканця, аж поки не почала підстрибувати у своїй постілі і злякано озиратися навколо.

На другий день Катаріна трохи заспокоїлася. Вона просто сиділа і дивилася в простір. Повільно, спокійно вона переставляла різні шухляди в голові, структуруючи їх, ховаючи на дно ті, які їй не подобалися і які її турбували, і витягаючи ті, які здавалися важливими, поки, нарешті, не згадала, що в неї є справи в Амстердамі. Тому перші слова, які вона промовила до стурбованого Кунеуса, що наглядав за нею на дозвіллі, були

– Чи не отримувала я листа від де Ґраєфа?

Незабаром з'ясувалося, що, дійсно, лист від бургомістра прийшов до Лейдена. Рантьє призначив їй зустріч у себе вдома в четвер увечері. Проблема полягала в тому, що вже був четвер. Катаріна виглянула у вікно – був ранній полудень.