Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Уночі дув вітер, і дрібний пісок скрипів на зубах. Він був усюди, в усьому, що вони їли. Вранці сонце кольору сечі затуманеним оком глянуло крізь запилюжені шибки на бляклий світ без властивостей. Коні вибивалися із сил. Загін зупинився на спочинок без дров і води, і бідолашні мустанги збилися докупи, скиглячи, як собаки.

Тієї ночі вони їхали наелектризованою і дикою місциною, де по металу кінської упряжі пробігали бляклі блакитні вогники чудернацької форми, колеса фургонів котилися вогняними ободами, а в кінських вухах і в бородах подорожніх виблискували крихітні блакитні перлини. Усю ніч на заході за опівнічними грозовими хмарами здригалася зірниця, яка з’явилася нізвідки, від чого ніч у пустелі на мить перетворювалася на синюватий день, а на обрії проступали гори, голі, чорні і помертвілі, наче взагалі не звідси, і здавалося, що насправді вони тектонічно були не з каміння, а зі страху. Грім рухався з південного заходу, і блискавка освітлювала все довкола, блакитну і мертву пустелю, потужні перекати лунали звідусіль, вирвані із суцільної пітьми, наче якесь царство демонів або країна перевертнів, від яких, коли настане день, не лишиться ані сліду, ані диму, ані руїн — нічого, як від кошмарного сну.

Вони зупинилися в темряві, щоб коні відпочили, і дехто склав зброю у фургони, боячись, що та може притягнути блискавку, а один чоловік на ім’я Гейворд почав молитися про дощ.

Він молився: Боже Всемогутній, якщо це не надто всупереч Твоєму вічному промислу, чи не міг би Ти послати нам дощик?

Ще молися, закричав хтось, і він упав навколішки і заволав, перекрикуючи грім і вітер: Господи, ми повсихали тут, як в’ялене м’ясо. Дай лише кілька крапель для цих подорожніх у прерії, що так далеко від дому.

Амінь, сказали вони і, зібравши коней, рушили далі. Упродовж години вітер почав холонути, і краплі дощу завбільшки з картеч посипалися на них з буремної темряви. Запахло мокрим камінням, солодким ароматом мокрих коней і мокрої шкіри. Вони поїхали далі.

Наступного дня була спека, і вони їхали виснаженими кіньми з порожніми бочками для води, а ввечері ці обранці долі, обшарпані і білі від пилу, наче озброєний верховий загін мірошників, що заблукав через власну недоумкуватість, виїхали з пустелі крізь вузький прохід між низькими кам’янистими пагорбами і спустилися до самотньої хакалі, грубої валькованої халупи з якоюсь подобою стайні й коралю.

Паркан з кісток був за огорожу цієї невеликої запорошеної ділянки землі, і, здавалося, над усім краєвидом тут панувала смерть. Дивна огорожа, за якою жодних ознак життя, відполірована піском і вітром, вибілена сонцем і потріскана, як стара порцеляна, у сухих брунатних щербинках від негоди. Хвилясті тіні вершників під брязкіт упряжі промайнули по сухій бурій землі, а потім і по глиняному фасаду халупи, а коні затремтіли, почувши воду. Капітан підняв руку, і сержант наказав двом воякам злізти з коней і зі зброєю оглянути халупу. Вони відкинули заслін із сириці й увійшли. А за кілька хвилин вийшли.

Хтось є поблизу. Вуглі ще гарячі.

Капітан пильно оглянув місцевість. Він неквапливо спішився, як людина, що звикла мати справу з некомпетентністю підлеглих, й увійшов до хакалі. Вийшовши, ще раз оглянув усе навкруги. Коні переступали з ноги на ногу, дзвеніли упряжжю, били копитами, а вершники натягували вудила і кляли їх, на чому світ стоїть.

Сержанте.

Так, сер.

Ці люди не могли далеко піти. Спробуйте їх знайти. І пошукайте, чи нема тут фуражу для тварин.

Фуражу?

Фуражу.

Сержант поклав руку на задню луку, роззирнувся, похитав головою і зліз з коня.

Пройшовши крізь хакаль, вони опинилися на задньому дворі і рушили до стайні. Ні коней, ні худоби, а з кормів лише сотол[38], що заповнював половину ясел. За халупою вони знайшли заглибину з водою серед каміння, звідки у пісок витікав потічок. Навколо водойми було чимало відбитків підков і засохлого гною, а зграйка пташок безтурботно стрибала краєм струмочка.

Сержант посидів навпочіпки, потім підвівся і сплюнув. Добре, сказав він. Здається, місцевість у будь-якому напрямку проглядається на тридцять кілометрів, так?

Рекрути уважно оглянули довколишню порожнечу.

Не думаю, що ці люди так уже й далеко зайшли.

Вони напилися і пішли назад до хакалі, ведучи коней вузькою стежкою.

Капітан чекав на них, устромивши великі пальці за ремінь.

Не можу зрозуміти, куди вони зникли, сказав сержант.

А що під накриттям?

Якийсь старий засохлий корм.

Капітан насупився. У них має бути коза або кабан. Що-небудь. Кури.

За кілька хвилин двоє рекрутів витягли зі стайні старигана. Він був увесь у пилу та сухій полові й однією рукою прикривав очі. Старигана, що стогнав, підтягли до капітана, він упав долілиць біля капітанових ніг, наче тюк білої бавовни. Затулив долонями вуха, а ліктями очі, наче боявся побачити щось надзвичайно жахливе. Капітан презирливо відвернувся. Сержант копнув старигана чоботом. Що з ним? запитав він.

Він обісцявся, сержанте. Він обісцявся. Капітан махнув рукавичкою у бік старигана.

Так, сер.

Гаразд, заберіть його геть до бісової матері.

Не хочете, щоб Канделаріо з ним побалакав?