Метаморфози

160] Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,-

161] Ахеменіда,- впізнав. Що живим його стрів так неждано,

162] Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний,

163] Ахеменіде, вберіг? - поцікавився.- Як на троянське,

164] Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?»

165] Той, не такий вже, яким був колись,- не брудний і кошлатий,

166] Не в лахманах, яке зшив колючками,- на те запитання

167] Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу

168] й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала

169] Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий

170] І від домівки, Еней же - від рідного батька. Ніколи

171] Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!

172] От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному

173] Бачу,- то як можу бути невдячним та непам'ятливим?

174] Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кі клопа,- [245]

175] Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,

176] Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.

177] Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність

178] Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,

179] Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,

180] Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду

181] Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,

182] Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.

183] Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні

184] Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.

185] Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру

186] Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!

187] Щойно втекти вам од смерті вдалося,- Кіклоп ошалілий

188] Етну обходити став, завиваючи люто від болю.

189] От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,

190] Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки

191] В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає

192] Цілу Ахайю: «Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто

193] Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!

194] Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою

195] Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню

196] Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!

197] Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!»

198] Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,

199] Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,

200] Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,

201] Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської...

202] Коротко кажучи, бачив я смерть,- але це ще марниці! -

203] Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло

204] Тоне в його животі... Не стирався-бо днини тієї

205] Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю

206] Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.

207] Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,

208] Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину -

209] Трепетне тіло людське - запихав у нутро ненажерне.

210] Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,

211] Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву

212] їжу - шматочки людей - виригав із вином одночасно.

213] «Ось що чекає, сердего, й тебе!» - непокоїла думка.

214] Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;

215] Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.

216] Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.

217] Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,

218] Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.

219] Кинувсь до берега, став окликать і махати руками -

220] Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!

221] Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий, [246]

222] І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю».

223] Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі

224] Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає.

225] їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,

226] Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять

227] Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.

228] Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця,

229] Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний

230] Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили -

231] й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;

232] До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.

233] «Відти,- вів далі,- ми в місто прийшли, що його в давнину ще

234] Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив.

235] Троє нас - я і ще двоє - пішли посланцями до нього.

236] З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною

237] Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця

238] Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів

239] За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші

240] Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.

241] Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину

242] Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе

243] Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси

244] Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,

245] Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,

246] Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,

247] Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки!

248] Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,