Метаморфози

429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь

430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.

431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі

432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.

433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,

434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».

435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,

436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,

437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.

438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги

439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.

440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».

441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні

442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:

443] «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,

444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».

445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,

446] Вже їх вітрило несе - від оселі зловісної далі,

447] Від заклинань. Перед ними - ліси, де затінений млою

448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.

449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,- Латина

450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим

451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.

452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго

453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.

454] Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.

455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить

456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]

457] Венул - дарма втікача Діомеда просив, побувавши

458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна

459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.

460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього

461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:

462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя

463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою

464] Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,-

465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,

466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока

467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.

468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,

469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.

470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі

471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба -

472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.

473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:

474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!

475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва -

476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову

477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,

478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,

479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,

480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря

481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив

482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.

483] Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши

484] Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.

485] Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,

486] Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість

487] Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити

488] Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,

489] Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,-

490] Страх під ногою тоді. На вершині нещасть - ми безпечні.

491] Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,

492] Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині

493] Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!»

494] Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами

495] Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.

496] Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,

497] Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,

498] Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям

499] Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,

500] Груди і спина; де руки були в нього, там проростають

501] Довші пір'їни; де лікті були,- вигинаються крила.

502] Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть

503] І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. [252]

504] Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,

505] Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,

506] Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону

507] Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.

508] Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,-

509] Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.

510] Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна

511] Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».

512] Змовк на тім слові Ойнід. Калі доні ї межі покинув,

513] І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.

514] Бачить печеру він там. її праліс окутує тінню,

515] Вколо - шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут

516] Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.

517] Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.

518] Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи