429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».
435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».
441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
443] «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,
444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».
445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,
446] Вже їх вітрило несе - від оселі зловісної далі,
447] Від заклинань. Перед ними - ліси, де затінений млою
448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,- Латина
450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.
452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго
453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
454] Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]
457] Венул - дарма втікача Діомеда просив, побувавши
458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна
459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.
460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:
462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
464] Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,-
465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.
468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,
469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба -
472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.
473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва -
476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,
479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.
483] Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши
484] Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.
485] Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,
486] Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість
487] Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити
488] Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,
489] Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,-
490] Страх під ногою тоді. На вершині нещасть - ми безпечні.
491] Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,
492] Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині
493] Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!»
494] Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами
495] Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.
496] Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,
497] Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,
498] Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям
499] Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,
500] Груди і спина; де руки були в нього, там проростають
501] Довші пір'їни; де лікті були,- вигинаються крила.
502] Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть
503] І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. [252]
504] Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,
505] Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,
506] Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону
507] Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.
508] Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,-
509] Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.
510] Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна
511] Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».
512] Змовк на тім слові Ойнід. Калі доні ї межі покинув,
513] І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.
514] Бачить печеру він там. її праліс окутує тінню,
515] Вколо - шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут
516] Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.
517] Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.
518] Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи