Метаморфози

519] Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,

520] В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.

521] Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському -

522] Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.

523] Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:

524] Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:

525] Через язик апулійця маслина в плодах своїх має

526] Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.

527] Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули

528] Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,

529] Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало

530] Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові

531] Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.

532] Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,

533] Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій

534] Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.

535] Тут спохватилася Мати богів: це ж на їді високій

536] Зрубано сосни для тих кораблів - і повітря луною

537] Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.

538] Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.

539] «Марно,- рекла Пресвята,- ти цим суднам, богозневажний

540] Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти

541] Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»

542] Щойно промовила - грім загримів, а за ним сипонуло

543] Градом важким та дощем полило із понурої хмари.

544] Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води

545] Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.

546] На одного з них опершись, конопляні линви, що ними

547] Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.

548] Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.

549] Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:

550] Де було гнуте судно - голова вже зринає, обличчя; [253]

551] Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.

552] Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня

553] В нижній частині судна - хребетним стовпом уже служить;

554] Щогли та реї - руками й раменами; снасті - волоссям.

555] Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно

556] Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо

557] Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,-

558] Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.

559] Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,

560] Скільки зазнали пригод,- і не раз підставляли долоні

561] Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.

562] Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.

563] Ось чому раді були, як уламки нерітського днища

564] Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя

565] Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.

566] Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,-

567] В німф перевтілений флот-перестане рутул воювати.

568] Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий

569] Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,

570] Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,

571] Діво Лавініє,- лиш перемога; воюють, бо сором

572] Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,

573] Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,

574] Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий

575] Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,

576] З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома

577] Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.

578] Голос, і худість, і барва бліда її - все в ній співзвучне

579] З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву

580] Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.

581] Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала

582] Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.

583] Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади

584] Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.

585] Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера

586] Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,

587] Батьку мій, ти не бував,- найніжнішим, молю, будь сьогодні!

588] Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,

589] Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде

590] З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив

591] Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»

592] Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть

593] Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.

594] Батько тоді: «Цього дару достойні ви - й ти, хто благає,

595] Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,-

596] Мовив. А та розпромі нена, батькові склавши подяку,

597] Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, [254]

598] До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,

599] В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.

600] Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея

601] Змити й у води морські віднести течією німою.

602] Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,

603] Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,

604] В темному морі втопив, залишив - невмирущу частину.

605] Миром небесним намащує мати очищене тіло

606] Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась

607] Уст його - й став невмирущим. Назвали його Індігетом

608] Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.