519] Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,
520] В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.
521] Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському -
522] Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.
523] Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:
524] Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:
525] Через язик апулійця маслина в плодах своїх має
526] Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.
527] Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули
528] Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,
529] Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало
530] Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові
531] Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.
532] Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,
533] Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій
534] Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.
535] Тут спохватилася Мати богів: це ж на їді високій
536] Зрубано сосни для тих кораблів - і повітря луною
537] Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.
538] Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.
539] «Марно,- рекла Пресвята,- ти цим суднам, богозневажний
540] Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти
541] Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»
542] Щойно промовила - грім загримів, а за ним сипонуло
543] Градом важким та дощем полило із понурої хмари.
544] Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води
545] Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.
546] На одного з них опершись, конопляні линви, що ними
547] Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.
548] Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.
549] Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:
550] Де було гнуте судно - голова вже зринає, обличчя; [253]
551] Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.
552] Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня
553] В нижній частині судна - хребетним стовпом уже служить;
554] Щогли та реї - руками й раменами; снасті - волоссям.
555] Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно
556] Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо
557] Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,-
558] Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.
559] Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,
560] Скільки зазнали пригод,- і не раз підставляли долоні
561] Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.
562] Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.
563] Ось чому раді були, як уламки нерітського днища
564] Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя
565] Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.
566] Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,-
567] В німф перевтілений флот-перестане рутул воювати.
568] Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий
569] Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,
570] Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,
571] Діво Лавініє,- лиш перемога; воюють, бо сором
572] Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,
573] Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,
574] Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий
575] Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,
576] З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома
577] Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.
578] Голос, і худість, і барва бліда її - все в ній співзвучне
579] З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву
580] Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.
581] Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала
582] Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.
583] Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади
584] Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.
585] Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера
586] Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,
587] Батьку мій, ти не бував,- найніжнішим, молю, будь сьогодні!
588] Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,
589] Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде
590] З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив
591] Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»
592] Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть
593] Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.
594] Батько тоді: «Цього дару достойні ви - й ти, хто благає,
595] Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,-
596] Мовив. А та розпромі нена, батькові склавши подяку,
597] Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, [254]
598] До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,
599] В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.
600] Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея
601] Змити й у води морські віднести течією німою.
602] Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,
603] Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,
604] В темному морі втопив, залишив - невмирущу частину.
605] Миром небесним намащує мати очищене тіло
606] Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась
607] Уст його - й став невмирущим. Назвали його Індігетом
608] Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.