Метаморфози

339] Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,

340] Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.

341] От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.

342] Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.

343] Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові

344] В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,

345] Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.

346] Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.

347] Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,

348] Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.

349] Тільки-но з заростей глянула на юнака - й од бажання

350] Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.

351] Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.

352] Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,-

353] Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?

354] Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола...

355] «Ні,- прошептала,- таки не втечеш, хоч би в вітру позичив

356] Крил,- якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася

357] Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!»

358] Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний

359] Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши

360] Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни

361] Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.

362] Пік, не вагаючись - він же не знав, що це тінь, а не здобич, [249]

363] Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,

364] й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.

365] Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,

366] Темним богам посилає й слова заворожені, темні,-

367] Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні

368] Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.

369] Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,

370] Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка

371] По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.

372] Вибравши місце та мить: «Заклинаю,- звернулась до нього,-

373] Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,

374] Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,-

375] Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем

376] Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!»

377] Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.

378] «Хто б не була ти,- їй кинув,- не буду твоїм. Полонила

379] Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!

380] Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,

381] Хай лише доля щадить мені Януса доню - Співучу».

382] Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:

383] «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!

384] Що погордована може й закохана жінка,- побачиш;

385] Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована - Кірка!»

386] Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;

387] Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі -

388] Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого

389] Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,

390] Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово

391] В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,-

392] Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.

393] Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;

394] Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,

395] Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.

396] Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.

397] А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом

398] Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,

399] Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,

400] Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.

401] В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.

402] Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.

403] Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,

404] Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу

405] Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.

406] З місць - чи не дивно казати таке? - позривались дерева,

407] Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,

408] Соком окроплений луг заросився краплинами крові,

409] Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. [250]

410] Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося

411] Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.

412] Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,

413] Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.

414] І від торкання того дивовижні, всілякого роду

415] Звірі ввійшли в юнаків - не лишився ніхто з них собою.

416] Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.

417] Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча

418] Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями

419] Хто тільки міг - і прислуга, й народ - за пропалим шукати.

420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,

421] Рвати волосся - їй мало того; наридавшись, із дому

422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.

423] Шість разів - ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову

424] Стільки ж разів, її бачило - як і без сну, і без їжі

425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.

426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,

427] Тібр,- як на звивистий берег упала знеможеним тілом.

428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,