Метаморфози

323] «Що ж, як не вродою,- каже,- то, може, прославлюсь ділами!»

324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає

325] З лука - й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.

326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.

327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.

328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем

329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.

330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича - скелі:

331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,-

332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже

333] Кидавсь - чотири рази зупиняли присутні безумця.

334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,

335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,

336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина

337] Бігти так швидко; здалося - не ноги вже в нього, а крила.

338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,

339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь

340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,

341] В птаха його обернув - і на крилах повис він у леті.

342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість

343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,- неабияку силу.

344] Нині - він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,

345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».

346] Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок -

347] Про перевтілення брата свого - ледь живий прибігає

348] Той, хто за містом із стадом лишився,- фокеєць Онетор.

349] «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,-

350] Мовив пастух і затнувсь. «Говори,- той велить,- не приховуй,

351] Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець.

352] Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя

353] Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:

354] Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.

355] Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,

356] Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.

357] Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.

358] Інші - пливли вже, з води виставляючи шию високу.

359] Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:

360] Стовбури - замість колон, верховіття густі - замість крівлі.

361] Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. [196]

362] Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам

363] На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.

364] Є ще там неподалік верболозом поросле болото,

365] Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.

366] Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,

367] Звір величезний - ощирений вовк, баговинням облиплий,

368] Вийшов; на пащі, подібній до блискавки,- піна кривава;

369] Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.

370] Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,

371] Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,

372] Щоб ненажерне нутро заспокоїти,- лиш без розбору

373] Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.

374] Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,

375] Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться

376] Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.

377] Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?

378] Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,

379] Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»

380] Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:

381] Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,-

382] Думка майнула,- нещастя таке мені шле Нереїда».

383] Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю -

384] Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра

385] Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,

386] Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки *

387] І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї

388] Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,

389] Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.

390] їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно

391] Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!

392] Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,

393] Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока -

394] Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.

395] Лиш піднялися туди -й, озирнувшись, аж охнули з горя:

396] Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:

397] Паща потворна - в крові, закривавлена й шерсть його довга.

398] Руки благально тоді до відкритого моря простягши,

399] Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата

400] Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда

401] Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася -

402] Й ласки її домоглась. Але ^вір, хоч йому й повеліли

403] Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров ю впивався,

404] Поки, повислий на шиї телиці, що кров ю спливала,

405] Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось

406] Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,

407] Що перед нами - не вовк, що його вже не треба лякатись.

408] Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею [197]

409] В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки

410] Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.